12 - Купідон стріляє у саме серце 2.0

Люеро Корберо:

– Свят? Усе добре? – питаю його, але він мовчить. Я продовжую тиснути, адже мені НЕ подобається його мовчання та дивний погляд на мене. Свят дивився на мене, якось… Якось дивно.  – Святослав Шевчук, чого ви мовчите? Скажіть хоча б слово мені! В нас все ж таки побачення!

Я тиснула кілька хвилин, а потім схопила його за лікоть.

 – Що це за фігня з тобою коїться? Що з тобою зараз, Свят? Чому ти так себе ведеш? Знов твої емоційні каруселі? Чи що? Все ж було кілька хвилин тому добре…

Святослав все ще мовчав, дивлячись на мене. Подумав декілька секунд, а потім ЯК розвернувся до мене РАПТОМ та дуже швидко, схопивши за руки та притиснувши їх до його машини. Я, м'яко говорячи, очманіла від подібного.

 Що він коїть?!

– ¡¿Qué clase de viejo eres?! – закричала я та спробувала вирватися, але Демонська хватка була залізною, – Якого дідька ти коїш, Свят?! Демон проклятий, відпусти мене! Щоб тебе щури зжерли… В нас побачення! Прокинься!

– Люеро, а ну кажи! Негайно! Що ти зі мною скоїла, клята Відьма!? – кричав на мене Святослав, майже не плюючись слиною і ще більше стиснув мої руки. Він був настільки злий, його настрій змінився буквально у мить, що в нього від злості рога з'явилися та хвіст, який бився зі сторони у сторону.

– Що я вже накоїла?! Чого причепився на цей раз!? Tonto! /Дурень! / Відпусти! Я лише питала про твій настрій! Що з тобою, Свят?! – кричала на нього у відповідь та майже не накинулася з кулаками. Або прокляттями, на крайній випадок. Але ніяких кулаків та ніякої магії, поки він стискає мої руки своїми та притискає своїм могутнім тілом до себе. Тим самим, до речі, дратуючи ще більше! Як я його ненавиджу! Від однієї його ідеальної посмішки в мене починає все тремтіти від злості та палати у душі. Від одного його погляду, хочеться дати по обличчю, а потім поцілувати. А від вигляду його ідеального тіла з кубиками, яке я бачила вранці хочеться...

Хочеться що, Люеро?

Тремтіти від бажання. Бажання бути його відьмою і лише його. І більше нікого. І щоб він був лише моїм. Моїм Демоном!

О ні... Ні, ні, ні! Цього не може бути. Люеро, схоже ти закохалася у цього... Цього довбня.

 Тільки не це!

– Ти! Ти мене зачарувала! А ну зніми свої чари негайно! – нічого собі так заява! Чари? Чари, чорт забери мене?! Та він у своєму розумі?! Та я ніколи не накладала на нього ніякі чари! Здався цей чорт з рогами мені триста років... Буду ще витрачати на нього свою ману та запас сил... Хоча я визнаю, що закохалася в нього і цей факт залізобетонний. Я кохаю Демона. Я кохаю Святослава Шевчука!

Матінко моя Відьма…

 Інакше, як описати те, що іноді я хочу дуже сильно вдарити його, а іноді поцілувати так, щоб він заткнувся і перестав нести нісенітницю. Перестав. Адже це вже не перший випадок, коли він злиться на мене через якусь дрібницю. Але це не дрібниця.

Це наші почуття… Вони розвиваються та кріпнуть з кожною миттю. І зупинити цей процес вже не можливо. Симпатія з мого боку стає все дедалі сильнішою та сильнішою… І врешті решт – стає коханням. Повноцінним. Кохаю. Я кохаю Шевчука. Але ніколи в цьому йому перша не зізнаюся.

– Та нічого я на тебе не накладала! – кричу у відповідь. – Нічого! Ніколи! Здався ти мені... – останнє видаю на інстинктах і замовкаю.

– Я чекаю, Люеро. Чари. Зніми. Негайно! – шипить Триклятий Демон. Я мовчу, хоча це на мене не схоже. Дуже.

В іншому разі відповіла йому і висловити багато чого, але зараз ні. Не буду. Ані слова він з мене не витягне. Якщо цей дурень не допетрає… Що кохає мене. То, хай буде в мене невзаємне кохання та помру я старою дівою! Ось так!

– Я нічого не накладала, кажу. – ціджу крізь зуби. – Відчепися від мене, Свят. Я не користувалася магією ще з Іспанії. Заспокойся.

– НІ! Ти наклала! Зніми! – продовжував кричати на мене Демон. Все ж таки, треба було триматися від нього якомога далі. Тому я ненавиджу їх. Дітей Люцифера, Демонів. Вони настільки підвладні емоціям що коли зляться не контролюють себе взагалі. Відьми, у більшості випадків хоч трохи, але мають контроль над емоціями.

 Але зараз запізно.

Ми вже перетнули заборонену faceta. Грань.

– Говорю ж, я нічого не накладала. – шепочу це йому та цілую Демона. Ніколи б собі не повірила, якби мені хтось сказав це. Що я. Поцілую демона. Але я це зробила. Треба було ж його якось заспокоїти…

У той момент, коли наші губи торкнулися один одного, між нами наче пройшов розряд. У моєму животі літали метелики, це були відчуття, яких я ніколи ще не відчувала, нові. Світ у той момент для нас зупинився. Прохожі на навколо зникли. Залишилися лише він та я. Тіло обм’якло і хватка Демона послабшала. Я хотіла б скористуватися цим, щоб вирватися з неї, але…

Святослав схопив мене за талію та притиснув до себе, наче рідну, при тому не відриваючись від поцілунку. Його руки почали блукати по моєму одягу, не знаючи за що перше вхопитися. Чи за мою п’яту точку, чи за спину, стискаючи ще сильніше.

– Моя Меарі… – прошепотів мені у губи чоловік, відриваючись від мене. – Як я довго тебе шукав… – і знов поцілував, але цей поцілунок вже був глибший, пристрасніший, емоційніший (метелики зійшли з розуму у моєму животі) та такий… Такий рідний. Я гадки й не мала хто така Меарі, про яку він мені говорить, що він за нісенітницю там ніс собі під ніс, але я зрозуміла головне для себе.

Моє кохання – взаємне. І я не залишуся старою дівою!

Десять хвилин потому, в машині…

– То… Ми тепер… Ну того? Зустрічаємося? – ненавиджу цей молодявий сленг, але виразити свої емоції від поцілунків біля машини коли навколо купа людей, було та є досить складно. Серце вже заспокоїлося, але душа продовжує співати мені дифірамби.