10 - Краса, то є жіноча зброя

Салон краси “Мадам Дешуан”, годиною раніше

– Пані Давеллін? – звернулися до Мартіші та вона обернулася. Це був невисокий чоловік з сивим волоссям, зачесаним назад, у звичайному одягу (чорна кофта та сині штани), а поряд з ним, за руку трималася маленька дівчинка років 10-11. Виглядала вона, наче маленьке янголятко. Світле волосся до талії, зібране у низький хвіст, рожеві черевики та рожева кофтинка зі спідницею. Серце Мартіші одразу забилося швидше, а погляд був прикований до неї. У мить, все довкола перестало її хвилювати… Дівчинка дивилася прямо неї у відповідь.

Моє ти янголятко! Я так на тебе довго чекала!

Подумала про себе жінка та посміхнулася маленькій дівчинці.

–  Так? Це я. А ви в нас… – почала не поспішаючи вона.

– Максим Малєків. А це Стефанія, моя онучка. Я хотів би щоб ви підстригли її. – Пан Малєків поцілував у голову онучку, наче вона найцінніший скарб у його житті. Схоже, так і є. Вона скарб.

– Звісно. Яку зачіску бажає юна леді? – звернулася до дівчинки Мартіша.

– Коротку, будь ласка. Мені набридло довге волосся… – сумним тоном відповіла юна леді, а потім побачила сумну, молоду дівчину, яка проходила повз них зі шваброю. В неї було світле волосся, брудний одяг у вигляді рожевого комбінезону та приємне на вигляд обличчя. Нічого зайвого. Великі очі, які були сповнені смутку та печалю. – Діду? А ти ж сьогодні їдеш до боулінгу з друзями, так? А хто залишиться зі мною? Батьки у відрядженні…

– Так, Стефі. Йду. Нянечка з Агентства повинна буде прийти, а що? – не зрозумів старий дідусь й поправив вільною рукою окуляри.

– Можна мені, будь ласка, залишитися з цією дівчинкою? Вона мила… – Стефанія кивнула у бік молодої дівчини й та зупинилася, подивившись на Мартішу очами-блюдцями. – Привіт! Я Стефанія, а тебе як звати?

– Ро… Роберта. – засмучено відповіла дівчина й протягнула руку у відповідь дівчинці. – Приємно познайомитися.

– Робі… Люба… Пан Малєків, це моя падчірка, Роберта. Я думаю вона сьогодні з радістю посидить з вашою онучкою! Правда, Робі? – Мартіша подивилася на падчерку. Дивно. Довго. Оточуючи, а саме сім’я Малєків замовчала на хвилину.

– Так… Так, я посиджу зі Стефанією. О котрій годині та де мені потрібно бути? – спитала Роберта. Вона трохи підбадьорилася, коли подумала про дівчинку. Та їй одразу сподобалася. Було в них щось схоже, окрім кольору волосся… Щось дивне, рідне…

– Набери мені, будь ласка, після того, як закінчиш. Це буде не раніше сьомої години… – Пан Малєків простягнув візитку. Гарну, чорну. На ній золотими вензелями було виведено ім’я Максим Малєків, Сімейний психолог.

– Добре, дякую…

– Ну все! Якщо з люб’язностями покінчено, то ходімо, юна леді. Приведемо тебе до ладу. – Мартіша хлопнула у долоні та провела на робоче місце Стефанію, де кожну хвилину захоплювалася чарівністю дівчинки. Її прекрасним, довгим волоссям, невинним обличчям та поглядом.

Салон краси “Мадам Дешуан”, зараз

Люеро Корберо:

З деякими сумнівами я ввійшла у вже знайомий (не перший раз тут) мені Салон та підійшла до Адміністратора. Вперше ми побували тут, коли вели Слідство. Яке, до речі, ведемо й зараз, але я… Так би мовити, зараз, під прикриттям. Як потенційний клієнт в Салоні. Готова робити красу, вражати усіх, а головне – Демона. Святослава Шевчука.

Вразити його ТАК, що він…

Що він що? Втратив голову від мене? Зрозумів що я найпрекрасніша жінка у світі?

Не знаю. Я вже з нашими відносинами нічого не знаю.

Наші відносини, наче гойдалка. То вперед, на зустріч пристрасті та коханню, то наче кіт з собакою. Деремося та сваримося за будь-яку дрібницю, то просто ігноруємо один одного. І що я до нього відчуваю? Точної відповіді немає.

Іноді хочеться вдарити. Іноді поцілувати. Іноді знов вдарити. І так, по кругу. Дивні якісь відчуття… Дуже дивні. Коктейль емоцій прямо якийсь! Тільки горщик с зіллям. Дуже добре варене зілля! Не відпускає! І побічні ефекти дуже заважають слідству… А це погано і треба з цим щось робити.

– Панно Корберо? Чим можу допомогти? – Адміністратор мене впізнала та посміхнулася мені. – У вас знов справи до Давеллін? Мені спитати її чи зможе вона прийняти вас зараз? – я замотала головою. Вона мене не правильно зрозуміла, хоча я ще й нічого не сказала.

– Та ні… Ні. Я сьогодні як клієнт прийшла… Мене запросили на побачення, тому я хочу привести себе до ладу. – Дівчина спочатку здивувалася моїм словам. Я не зрозуміла здивування, тому не звернула на це увагу. Хотілося просто швидше піти звідси, адже з кожною проведеною хвилиною тут мені незручно.

Не те щоб тут не приємно знаходитися. Ні. Навпаки, дуже. Запах у Салоні був приємний, рози та ваніль. Мої улюблені запахи духів. Але знаючи, що після відвідування цього Салону зникали люди та не люди… Становиться якось незручно. Страшно, навіть трохи.

– О… О, я зрозуміла вас. – таємно посміхнулася Адміністратор і кивнула на залу. – Прошу за мною.

І вона пішла кудись, а я поспішала за нею. Через велику залу, де сушили та фарбували комусь волосся, через залу з манікюром та педикюром, ми зайшли до великої, темної кімнати. Спочатку тут дійсно було темно, а коли ввімкнули світло, зрозуміла що це гардеробна. У Салоні. Гардеробна.

Схоже, мене вже нічого в цьому світі не здивує…

Бежеві стіни, світлий паркет та приміряльні. Справа були якісь двері, куди мене й повели далі… Виявилося, що це така ж сама кімната (у світлих відтінках), але з одягом. Багато. Одягу. Суконь, сумочок, туфель… Полиці буквально розривало від усього цього багатства.

– Дівчата! В нас побачення! – крикнула вона комусь, адже тут нікого не було. А потім, з усіх боків на мене налетіла зграя піксі. маленьких фей з крилами у білих сукнях, які не розмовляли, але лише нявкали. Наче кошенята… – Оксано, це Люеро. Люеро – Оксано. Вона буде тебе збирати на перше побачення. – у кімнаті з’явилася чарівна жінка. О, вона була наче Богиня кохання, Афродіта з Олімпу… Дуже гарна. Світле волосся, у яке вплетені квіти, великі блакитні очі та білосніжна посмішка. Одягнута вона була в рожеву кофтинку (одяг місцевих співробітників), чорні джинси та танкетку.