9 - Нічні пригоди

Лівий берег, Троєщина

– То, ви кажете, що Амелі б ніколи не пішла на побачення? – ще раз уточнила у Меланії, найкращої подруги Амелі. Ми сиділи у кафе, адже вона тут працювала Адміністратором, а Гречникова, до зникнення, помічником кухаря. З її слів, сама дівчина приваблива, але дуже сором’язлива. Тиха, добра, любить в’язати м’які іграшки та віддавати їх на благодійність, допомагати людям… Свята людина? Так і є, але от щодо побачення…

– Звісно ні! Вона з чоловіками дуже сором’язлива… Закриється, ось так, від усіх та живе у своєму вигаданому світі. – Меланія, чи Мела, як просила її називати дівчина, була яскравою та привітливою особою. Червоне, наче справжній вогонь, волосся та чорні очі. Фігура пісочні часи та привабливі риси обличчя у вигляді пухких губ, маленького носика та гострих вилиць.

– Зрозуміла… Дякую вам, Мело за співпрацю. – кивнула я та ми вийшли з кафе, а дівчина пішла працювати. – Тож, що ми маємо, Свят?

– А що вона каже? Амелі б дійсно не пішла на побачення… І грошей на такий дорогий Салон би не заробила, навіть, за пів життя. – знизав плечима Демон. – Але єдиний свідок з Салону, тобто одна з працівниць яка її робила гарною, каже що вона збирається на побачення. Брехати звичайній працівниці не вигідно, а от Мартіші…

– Так, дуже вигідно. Але хто їй оплатив ці процедури? Звідки гроші? І побачення… Та працівниця казала, що та була на сьомому небі від щастя, коли сиділа у кріслі. А Мела сказала, що… – я згадала слова подруги Амелі, а Свят їх озвучив:

– Що та останнім часом була сумною дуже…

– То, треба над цим подумати ще… Ходімо додому, Люеро. Сьогодні був дуже важкий день… – він позіхнув і я погодилася. Дійсно… І до Салону ходили, і у різні райони Києва їздили до сімей Зниклих та ще й на Троєщину довелося через пробки їхати. Нескінченний якийсь день…

Квартира Святослава та Люеро

Уже у квартирі Свята, своєю я ніяк не можу назвати, я прийняла ванну та перевдягалася до вечері. Домашні штани, кофта та капці. І вечеряти в нас було що… Їжа, яку вчора замовив Свят усе ніяк не закінчувалася. Тож, ми повечеряли, розмовляючи про справу та обговорюючи деталі, а потім розійшлися по кімнатах. Але. Але пішов дощ на вулиці тим часом…

А через годину десь, прогримів перший грім, а за ним і блискавка. А я вже, у той час лягала спати… І не змогла заснути. Пішла випити водички, що б заспокоїтися. Адже моє серце дуже колотилося, а у вухах дзвеніло… Грім блискавка… Я дуже боюся, адже Іспанія має переважно сухий клімат і там такого майже немає. Дуже не часто, а в нашому регіоні так взагалі… Тож, я вперше почула подібне і подумала що щось підірвалося на вулиці.

– Відьомську отруту мені до рота, Свят! Чого так лякаєш?! – голосно сказала я, коли раптом, позаду мене з’явився Святослав. Я не почула як він підійшов до мене, але відчула як його руки опираються на стільницю, а потім його тіло притискається до мого. Він буквально притиснув мене до стільниці своїм тілом та… Та почав наливати собі воду з фільтра, який стояв на столі. Що за?.. – Свят? Свят… Ти зараз мене роздавиш… – я хотіла б ущипнути його. Зробити так, щоб він прокинувся, але мою руку перехопили та притулили на стільницю на якій стояв графин з водою. І тепер лежать мої руки. Іншою, я теж спробувала зробити теж саме що першою, але вона була так само перехоплена.

Та що ж таке!..

Тож, поза, у якій я знаходилася, була… Гарячою. Відвертою. Я вже говорила – Відвертою?

 Мої руки заведені спереду, а Демон стоїть позаду та притискає мене тілом. Від цього, на моїх щоках з’явився рум’янець, а серце почало битися швидше… Що він, в біса коїть?!

– Злякалася, Маленька Відьма? Ти арештована… Ви маєте право зберігати мовчання. Все що ви скажете може бути використано проти вас. – прошепотів мені на вухо Святослав, який є Найнахабнішим та найпоганішим Демоном у світі! Щоб його щури зжерли!

– Ти не спиш? – спитала я якось налякано. – Пусти… Мені боляче… Свят… І не зручно… – останнє додала через біль у руках, які стискалися руками Свята.

– Люеро… Що ти тут робиш вночі? Чому не спиш? – трохи послабивши хватку спитав чоловік та розвернув мене до себе. І я зустрілася з його очима, як дивляться на мене. До речі, руки так і не відпустив. Тримає собі…

Та й виглядає він якось збентежено… Волосся розпатлане, пом’яті піжамні штани та… Без футболки або майки… Тобто, тепер, я бачу Свята без верхнього одягу і скажу… Шикарне тіло Аполлона та кубики не винуваті у тому, що у них дурнуватий хазяїн!

 – Водички… Прийшла попити… – видаю я і дивлюся кудись НЕ на Святослава, вигляд якого мене дуже приваблює та на якого не хочу пускати слину. Покажуся ще йому якоюсь… Збоченою. Як є збочена. – А-а-а! – у цей момент  грім десь неподалеку, а я ЯК заскочу від жаху, який накрив мене з головою на Демона. І як вчеплюся у нього, наче мавпа на дерево..

У той момент мені стало дуже страшно і я ще сильніше стиснула Свята. Поряд з ним, мені було спокійно…

Зараз, спокійно.

А днем, коли він поряд, у душі усе палає, він дратує мене дуже та й взагалі, я його на дух не переношую. А подобається Свят мені лише трошки… Але я все ще ненавиджу його.

– Це лише грім, Люеро… Все добре. – чоловік почав обережно погладжувати мене по спині одною рукою, іншою притримуючи мої сідниці, щоб я не впала. – Не лякайся… Хочеш… Сьогодні ляжеш зі мною? Потримаєш мене за руку…

Я йому нічого не відповіла, адже мій нас та моє лице було уткнуте до плеча Свята. Мій своєрідний кокон. Лише показала кулак йому і він посміхнувся.

– Зрозумів. Тоді я посиджу поряд поки ти заснеш? – запропонував альтернативу Демон і я кивнула. На моїх очах були сльози. Я була у цей момент дуже налякана і була згодна МАЙЖЕ на усе, аби по скоріше заснути… – Тоді ходімо…

І Демон рушив до моєї кімнати, де я, тримаючи руку Свята заснула, тільки голова торкнулася подушки. А на ранок…