5 - Салон краси "Мадам Дешуан"

На наступний день

Правий берег, Святошинський район, Салон краси “Мадам Дешуан”

– Господи, яка ж ти безглузда! Від тебе користі, менше аніж води з гуся! – кричала дуже приваблива, руда жінка, з зеленими очима та червоними губами на молоду дівчину зі світлим волоссям та нічим не примітну зовнішність. Мартіша Давеллін, власниця Салону була дуже зла на дівчину. Усі клієнти були настільки поглинені своїми думками, так само як і працівники, що ніхто не звертав на це уваги.

Їм було все одно.

Користі з неї дуже мало… А не звільнити мені її?

Подумала про себе Мартіша та гучно видихнула. Це була остання крапля на цей день.

– Ви… Вибачте, Пані Давеллін… – світловолоса дівчина буквально давилася своїми сльозами. Вона дуже сильно ридала та витирала солоні каплі сліз на щоках та підборідді. – Я…. Я…. Я ви… Випадково…

Ще й почала заїкатися.

– Додому. Швидко. Ввечері поговоримо. – рудоволоса жінка махнула їй рукою та дівчина зникла з салону, залишивши на приплаві свій фартух майстра. Хоча який з неї майстер?

Нічого не вміє, одні проблеми.

– Треба було одразу віддати її колишньому, а не судитися за цю дівку. І що в мене тоді було в голові? Один попіл? Ех, помилки молодості… – тихенько прошепотіла собі під маленький та гарний ніс Мартіша та повернулася до клієнтки, яку ледве не впустила Роберта Тонкс.

Годиною пізніше

Лівий берег, Відділення Поліції №33

Люеро Корберо:

– Так-с, і що ми маємо тут? –  спитала я чи Святослава, чи себе, не відомо відкриваючи папку зі справою та сіла на місце свого напарника. Тобто, не в прямому сенсі на його крісло, а просто узяла інший стілець та підігнала до його столу.

Мій, як виявилося, ще готувався. І тому, поки поряд зі Святославом. Хоча після вчорашнього, між нами тиша. Гробова тиша та одна ранкова сварка через… Сніданок. Ми не протрималися й дня, ніч, яку провели у різних кімната й лише.

Н-да… До рекорду нам ще й дожити треба…

Квартира Люеро та Святослава, 7:30

– Люеро, їж. – Святослав поставив переді мною тарілку з готовим сніданком у вигляді картоплі запеченої та салату. Я підняла одну брову та дивно подивилася на нього, попиваючи каву. Мою улюблену каву на основі молока та сиропу (який знайшла в одній з шаф на кухні) з карамеллю.

– Ні. – з легкістю відповіла я йому. Не грубила, спокійно відповіла. А він з мого “ні”, завівся з самого ранку.

– Чому? – Спочатку спитав він, а я лише знизала плечима.

– No quieren. Не хочу.

– Їж. Негайно. Інакше, я це викину. – пригрозив мені Святослав. Я посміхнулася.

– Будь ласка. Все одно це не я замовляла. – махаю рукою йому та допиваючи каву, мию кружку.

– Люеро, не біси мене. Треба поснідати. Ти що, не їси з ранку? Лише кава? Ти знаєш, що цим, ти вбиваєш свій шлунок. – А ти хвалько, Святослав Шевчук. Але тобі я цього в лице не скажу.

– Ти що, мені татко? Звідки така турбота? Ти ж ненавидиш відьом! То чому? Чому ти мене дратуєш з самого ранку так і напрошуючись на прокляття! – бурчу на нього, стримуючи емоції. Точніше, намагаючись це зробити. Це важко. Я хочу проклясти його, але ж знаю що НЕ МОЖУ. Інакше, він мене вб’є. Або Бажан спочатку вб’є, а доб’є сам проклятий.

– Люеро, кому я сказав! Сіла і їж, чого викаблучуєшся, наче маленька дитина?! – почав кричати (бідні сусіди) на мене Святослав.

– Це хто тут ще дитина! ¡Cómo me conseguiste por la mañana! ¡Quiero golpearte! ¡Entonces besa! ¡Y luego ataca de nuevo! ¡Tonto! ¡Cabra! Diablo cornudo! ¡Para entender que las bromas son malas conmigo! Maldito Demonio, deja que el abismo te lleve con él... Y Lucifer nunca te suelte./ Як ти мене дістав за ранок! Так і хочу тебе вдарити! Потім поцілувати! А потім ще раз вдарити! Дурень! Козел! Чорт рогатий!  Щоб зрозумів, що зі мною жарти погані! Клятий Демоне, що б тебе прірва забрала з собою... І Люцифер не відпускав ніколи./ – на останніх словах розвернулася та пішла геть. Не стримала. Почала кричати на іспанській, а той не зрозумів ні слова. На цьому ранок було зіпсовано. Мій настрій було зіпсовано його забаганкою “навчити мене жити” та правильно харчуватися. Та 300 років потрібна мені його турбота. Та й він сам… Не потрібен мені. Мені й одною добре жилося до цього в Іспанії. І тут, поки не розберуся що з Тіткою Оленою, буду жити одна. А поки… Поки це не можливо. В готель, цей Демон не пустить це точно. Тож, поки змиримося з тим що є.

Зараз

Справа в папці була легкою і це мене вразило. Така легка справа? Чи так мало доказів? Хоча, не важливо… Розберемося. З усім розберемося, що тут за темні справи кояться.

Я почала читати перші листки. І це виявилися зниклі молоді люди… Як жінки, так і чоловіки. Точніше один.

Досьє зниклої номер один. Амелі Гречникова, 25 років, незаміжня, живе одна у Києві все життя, сирота, яка офіційно зникла з 03.02.23, але неофіційно зникла 26.01.23. Повідомила подруга, на ім'я Аліна Суворих і… О, тут навіть телефон та адреса є її. Буде з ким поспілкуватися щодо Амелі.

 Два наступні досьє також не відрізнялися. Двоє молодих людей. І дати знову приблизно такі самі, тиждень минув після зникнення. Дівчина та хлопець. Рая Сокіл та Богдан Севастюк. Обом до 30 років (25 Раї та 29 Богдану), не перебувають у шлюбах і живуть у Києві, проте різниця між ними та тією першою дівчиною в тому, що ніхто з них не один.

Якщо Гречникова одна, то у них є рідні у вигляді батьків та сім'ї. Нічого спільного між жертвами, окрім Салону. І то, схоже це не підтверджено, адже печатки немає.

Висновок: Спільного нічого.

І ніхто туди не їздив.

Тож, це лише здогадки нашого Капітана Бажана. І схоже, потрібно нам з’їздити до цього Салону та самим підтвердити, що зниклі дійсно були там.