4 - День відпочинку, сварок та поцілунків

Увечері того ж дня

Я проспала безсовісно ВЕСЬ цей день та не жалію ані хвилини проведеного у Царстві Морфея часу. Ліжко виявилося м’яким, теплим та манило до себе наче магніт, а подушок дуже багато і я прокинула з думкою, що хочу їсти.

Мій шлунок видав коротку пісню голодного маршу та змусив мене підняти свою дупу з ліжка. Неохоче, я передяглася (спала звісно не в верхньому одязі, а у спортивному костюмі) у домашній одяг. Це була рожева блузка з рукавами та бриджі з капцями. Так… Я привезла свої капці, з Іспанії. Навіщо? Захотілося…

Але дивлячись на відкриту валізу, я все ще не хотіла розбирати її. А що як доведеться кудись переїхати кудись? А раптом…. Ну, ви зрозуміли. Та й не хочеться. Сил поки немає, а неоціненний запас моєї сили та енергії витрачати на речі… Не хочеться.

– Добрий вечір. – я обережно та тихо зайшла до кухні, де Святослав вже щось розкладав з пакетів. Це готова їжа? І коли він тільки встиг замовити?..

– Люеро? Ти вже прокинулася? – побачивши мене Свят, ледве не впустив пластиковий контейнер з їжею. – А я тільки хотів тебе піти розбудити…

– Ну, я зробила це за тебе. – знизую плечима та заходжу на кухню. – А що ти замовив? О-о-о… – я обережно заглянула в пакети. Там було все. Від супів, яких було декілька видів, до м’яса, салати, каші…. На будь-який смак.

– Я не знав що тобі подобається тому замовив усе потроху. Все що не з’їмо, залишимо на завтра. – знизав тепер плечима Святослав, продовжуючи діставати з пакетів їжу. Коли він завершив, а я йому в цьому йому допомогла, ми сіли їсти. Я обрала борщ (яким пригощала мене мама та сама навчила його варити), на друге картоплю смажену з салом та салат. Демон обрав… Величезну тарілку супчику з м’ясом, на друге котлета з пловом та якийсь дивний салат з буряком. Вперше такий бачила…

– А це що за салат? Варений буряк та під ним багато чого…

– Шуба. – коротко відповів Свят. – Так салат називається…

– Так… un abrigo de piel es una prenda! – відповіла на іспанській йому я, забувши про те, що він не знає цієї мови взагалі.

– Що-що? Які іна пренда? Люеро… – Святослав почав реготати. – Я не розумію…

– Шуба це…. Це кофта. Одяг! Чому так салат називається? – я вдарила його по руці, що він нормально пояснив мені, а не реготав. Це дуже дратує.

– Кофта… Ой, Люеро! Я зараз помру від сміху! – продовжував реготати демон і я побачила його рога та хвіст. – Ти така кумедна! Аха-ха-ха… – схоже, на нього напала divertido. Смішинка. Таке буває, коли ти багато смієшся. Як у людей, так і в нас, магічних істот.

– Так, Свят… Тобі трохи заспокоїтися. – я встала на ноги та підійшла до лежачого Демона в істериці на підлозі та зробила пас рукою. На чоловіка почала текти вода, багато води та усе в один момент стало мокрим. Включаючи мої капці, підлогу та Святослава, який явно не очікував цього.

– Люеро… Ти… – не міг вимовити й слова Демон, але його хвіст сказав усе за нього. Він схопив мене за ногу та повалив на підлогу. Від удару головою на кахель мене врятувала рука Свята. Чоловік обережно поклав мою голову на підлогу та опинився наді мною. Його руки були з обох боків від моєї голови. А сам винуватець цієї ситуації обережно погладжує мою ногу…

Пресвяті Бендерики!

Він… Свят так близько до мене. Здається варто йому трохи нахилити голову і ми… Наші губи…

Моє серце вмить зупинилося. Весь світ зупинився. В ньому залишилися лише ми. Він та я. А більше нікого та нічого…

– ТИ ЩО КОЇШ ДУРЕПО?! – раптом закричав на мене Демон і я очманіла.

– Я?! Це ти… Ти почав реготати з мене! – я тикнула в нього пальцем. Прямо йому у груди. – Дурень! Гівнюк! Який ти гівнюк, Свят!!!

– Сама дурепо! Люцифере… Як же ж ти мене бісиш! Навіщо це скоїла?! НАВІЩО?! – продовжив кричати на мене Святослав, а я почала кричати у відповідь.

– Ти реготав з мене! Хотіла заспокоїти тебе, клятий Демоне!!! А ти… Невдячний!

– А ти знаєш хто ти? Ти, нахабна, маленька Відьма… – почав шипіти на мене Демон, все ще знаходячись на мені та трохи схилився наді мною. Досить близько, до речі… – Яка все ще живе з рожевими окулярами, бачить усе в рожевому кольорі та нічого, абсолютно, не знає про РЕАЛЬНЕ життя. Воно набагато жорстокіше, ніж ти можеш собі уявити… Набагато… – прошепотів вже мені в губи та торкнувся до мого лоба. Губами. До лоба.

Отруту мені в рота!

Я не розуміла його. От взагалі. Спочатку кричить, потім цілує… У  лоба. І далі по новій. Це як розуміти?..

21:00, квартира Святослава та Люеро

Святослав Шевчук:

– І тепер, від цього моменту за усі мої провини ти будеш мене так наказувати? – посміхнулася маленька Відьма йому в очі, поки вони прибирали залишки їжу до холодильника. Свят одразу зрозумів про що вона. Про той поцілунок на підлозі. В лоба, але ПОЦІЛУНОК.

І що їй не відповіси, все одно надумає собі зайвого.

Це жіноча натура, яку Демон вивчив вже досить давно. В його житті було багато жінок. Можливо, для когось він здається надто волелюбним у цьому плані. Але це не так. Тато Олесь та мама Меланія виховували його не так. Якщо жінка, то одна. І зраджували в усіх “відносинах”, яких був демон частіше (на подив інших) жінки.

Гроші, статус, стабільність. Усе це приваблює їх. Але це спочатку, потім йде бут, сумісне життя, яке їм пропонував Святослав. Він ніколи не кохав їх, жодну з ким зустрічався, але був вірним та намагався зробити усе, щоб батьки були горді за нього. Чоловіки, які зраджують (так само як і жінки) – слабаки. Слабкі на душу та серце люди. Якщо вони зробили це раз, то пробачати нема сенсу. Зрадити вдруге ще легше.

Святослав з цими жінками був чесним та відвертим з ними. Одразу говорив, що вони не Меарі та він не зможе їх покохати та зробити їм дітей. Адже лише з Меарі він це все може. Лише з нею…