3 - А справи якісь дивні коються...

Люеро Корберо:

– Так куди там тобі треба? Де будеш жити? – раптово перервав тишу, яка була між нами останні кілька хвилин. Святослав прогрівав машину і чекав на мою відповідь, щоб підвезти мене туди. Не здивуюся, якщо це Бажан наказав зробити. А “бідолашному” Святу не дали право вибору та заставили зустріти напарницю, яка щойно приїхала.

Здається, він це питає не зі злобою.

– На перший час, поки не знайду квартиру, у Тітки Олени. А потім сама. – коротко та чітко пояснила йому. Не джентльмен він. Ні. Безсовісний Демоняка, який лише вдає з себе зараз “гарного” Демона.

– Зрозумів. А адреса?

– Е... Так, detener… Ой, тобто стій! В мене в телефоні десь був її номер… Я можу набрати та спитати адресу. – я почала шукати телефон у сумці і коли здійснила бажане, почала шукати номер у СМС від Мами, яка присилала мені його. 

Так… Ні, ні, не воно… А, ось! Тітка Олена.

Одразу вбила у телефон та набрала номер. Пішли гудки.

– Алло? – почувся голос незнайомої мені жінки у телефоні.

– Добрий… Ранок? Тітко Олено, це я, Люеро… Ваша племінниця з Іспанії…

– Люеро? Племінниця? Ви взагалі хто і чому мені дзвоните? В мене немає родичів, лише чоловік…

– Як це… Невже я помилилася номером? – я не вірила своїм вухам. Невже дійсно номер не вірний? Та ні, схоже вірний… Перевірила ще раз номер, на секунду відірвавши телефон від вуха. І голос схожий з відео, які показувала мені Мама. То чому?                                         

Чому вона несе якусь нісенітницю?

Що тут взагалі коїться?                                                              

– Схоже, ви, пані дійсно помилилися номером. – сказала мені жінка голосом моєї Тітки.

– Але ж вас звуть Олена, так? Олена Тиляєва?

– Е… Так... Але як ви дізналися? – схоже, жінка у шоку. І я теж.

– Не важливо. Дякую, я зрозуміла все.. Схоже, дійсно помилилася номером. Дякую, до побачення. – швидко відповіла їй та поклала трубку і на кілька секунд застигла дивлячись кудись прямо.

Це якась фігня…

Не схоже на жарт Тітки Олени чи на якийсь інший. Я зараз в якомусь дивному стані… Наче нічого поганого не сталося, а наче сталося. Без житла та даху на перший час залишилася і головне, чому Тітка мене не впізнала?

Тут коїться щось дивне.                                                              

 І в цьому мені завтра urgentemente потрібно розібратися… А сьогодні десь відпочити. Та хоч в Поліцейському Відділені №33!

Не важливо де, я так втомилася…

– Так що сказала Тітка? Вона не знала про твій приїзд? – спитав без якоїсь злості Свят і я гучно видихнула.

– Знала. Мама листувалася з нею за неділю десь з неї і вона вже чекала на мене… А зараз… Чомусь не впізнає мене і заявляє, що не має родичів. Лише чоловіка. Хоча в неї є моя мама, тато, я та…

– Так, я зрозумів. Щось сталося… Розберемося, Люеро. Розберемося, а зараз тобі потрібно відпочити. – заявив Свят та ми кудись рушили з аеропорту. Мені було вже все одно куди їхати, головне хоч трохи відпочити. Переліт був важким, довгим та… На останніх думках, я прикрила очі та мене Царство Морфея. Сперечатися з Демоном не було сил, хоча на моє здивування… Ми не сперечалися вже чверть години.

 Рекорд, що сказати…

……………..

Лівий берег, Район Осокорки, квартира Святослава

–  Просинайся… Люеро, прокинься. Ми приїхали. – Святослав обережно розбудив мене, злегка торкнувшись мого плеча. Я спочатку не зрозуміла що коїться, а потім вдарила його по руці своєю. – Не спиш, бачу.

– Manos! Manos!!! Ой, тобто руки. Просила ж, не чіпати. В наступний раз можеш їх раптово втратити. – і відкрила очі і подивилася на незнайомий мені район міста. Де ми? Хіба він не повинен мене відвести був до Готелю чи до Відділу?

– Хах, гостра на язичок, як завжди… Ходімо Відьмо. – він вийшов з машини та забрав мій багаж з неї. Я відкрила рота та закрила.

– А де ми? Святославе? – я вийшла з машини та почала роздивлятися район. Не бідний, це видно одразу. Багато високо поверхових будинків, дуже багато, невеличкий магазин перед будинком, спортзал, кафе з кавою та… Та це жилий район. –  Де Поліційний відділ? Чому…

– Менше питань та більше діла. За мною, швидко. – Демон з моєю валізою йшов дуже швидко, наче той нічого не важив. Дуже сильні.

Усі Демони дуже сильні.

І це факт, який робить їх корисними для суспільства. Не мало Демонів працюють на новобудовах, будують нові будинки, хати… А інші, з вищих чинів у своїй ієрархії, не працюють взагалі. Живуть та насолоджуються життям або є президентами (як нещодавно обраний президент Італії), депутатами…

– Добре…

Я до останнього не розуміла, чому він мене привів до себе у свій дім. Що в нього у голові коїться, взагалі? При першій зустрічі грубить, поводиться наче повний козел, свариться зі мною, а зараз піклується. Це дивно. Він дивний сам по собі та… Та більше нічого поки про нього не можу сказати.

Квартира Святослава Шевчука – типова чоловіче лігво. Майже все в темних кольорах, синій, чорний, сірий… Дві спальні кімнати з найпростішим інтер’єром, звичайні ліжка, пара тумб та світильників та шафи у стіні з дзеркалами. Мінімалістично, просто та на моє здивування, мені дуже сподобалося. Хоча я, як будь-яка жінка додала б деталей, подушок там на диван у вітальні, у сіру кухню магнітів на холодильник…. Та інше. Більше деталей та ознак життя людей у квартирі.

Адже знаходячись тут, таке відчуття що тут взагалі ніхто не живе. Одна зубна щітка – лише й видає квартиру, що в ній все ж таки хтось живе.

– Це твоя кімната. – він ставить на підлогу в одній зі своїх кімнат у цій квартирі та рукою показує мені її. Ну що сказати?..