2 - Вітаємо в Україні!

Моя мати – Корберо Маргарита Олександрівна стала єдиною Відьмою у нашій сім’ї, яка втекла з під вінця та одружилася зі Слідчим з іншої країни. Її ж сестра Олена, молодша, не була розчаруванням сім’ї на відміну від старшої (моєї мати) та вийшла заміж за чоловіка, якого підібрав їй дідусь Олександр. Про кохання там не йшлося, звісно. Чистий союз по розрахунку.

Іспанія. Остін Корберо – іспанець, досить сильний чаклун і… Найкращий тато, про якого можна тільки мріяти. Іноді, він поводився як звичайний батько, суворий та строгий. Але це все через те, що він дуже кохає мене… То, я б не стала Детективом, якби він не кохав мене та не дозволив працювати у Відділі №21 у Мадриді.

Дідусь Олександр. Тиляєв Олександр Олександрович. Я його ніколи не знала, але якщо колись мені й доведеться познайомитись з ним, то хай це буде нормальне знайомство. Мама розповідала про дідуся (неохоче, адже не спілкувалася з ним і не спілкується досі), наче про якогось монстра… Що він жорстокий, суворіший за батька та головне, в нього є влада. Дідусь Олександр здається якийсь Депутат чи щось таке… Не пам’ятаю. Але факт – є факт. Він заборонив Батьку одружуватися з Мамою та не схвалив їх шлюб. А на останок, виписав з Заповіту.

 Мати було все одно, вона кохала Корберо і втекла з ним… А от Тітка Олена все-таки вийшла заміж і іноді спілкувалася з сестрою, бо сім’я. А сім’ю, як говорив тато, не вибирають.

А от щодо сім’ї Корберо… В їх сім’ї ЗАВЖДИ панував лад. Бабуся Стелла та дідусь Грегорі дуже милі та зовсім не суворі люди. Бабуся лікар, дитячий терапевт на пенсії, а дідусь інженер. І теж на пенсії зараз. У них п’ятеро, мій  тато з яких, аж четвертий. Тож, в мене дуже багато братів двоюрідних, сестер та тіток з дядьками. Усіх я навіть, дуже хвилювалася колись, що не запам’ятаю. Але Сімейні вечері, свята – роблять свою справу. Приїхати зобов’язані УСІ, без виключень. І саме на них я з усіма познайомилася та потоваришувала.

…………

– Ну що ж… От я і в Україні. – Бориспільський аеропорт був досить великим і я навіть розгубилася на мить. Тут було стільки народу... І всі кудись поспішали, а якщо й не поспішали, то сиділи на стільцях. А куди мені йти? Де той Шевчук, який повинен мене забрати?

– Я той Шевчук, який повинен тебе забрати. – роздався чийсь приємний голос позаду мене і я обернулася. Демон. Відьмина отрута мене вбий, це був Демон!

То от який ти, Святослав Шевчук… Я б хотіла лайкою покрити усе тут як слід, адже мене НАДУРИЛИ. Капітан Бажан сказав, що він янголятко. Милий та поступливий.

А замість ЯНГОЛЯТКА, підсунули Демона. Хотіла б сказати Свиню… Хоча краще свиня, аніж Демоняка.

Не те щоб я ставлюся до цієї раси якось… Не так, але ж це Демони. Рогаті та Хвостаті Чорти з якими мати справу – життя собі дорожче. Стереотипно мислю? Але так і є! Вони нахабні, жорстокі, ревниві та… Та дуже гарячі хлопці та чоловіки. Вони дуже темпераментні та вона видає їх з головою та рогами. А, ще й хвостом!

До речі, цей Демон був нічого такий… Хоча вони усі нічого. Цей був високий, десь 190 чи близько, статний, міцне тіло, яке навіть найкращий костюм не скриє. Чорне волосся, блакитні очі, наче небо у літній день. Міцні щелепа, нас с горбинкою та тонкі губи. Вдягнений він у класичне пальто до колін з прямим кроєм, чорну сорочку та чорні штани з чоботами.

– Estas leyendo mi mente? – якщо він не привітався, то я й не буду.

– Вибач? – темні брови Шевчука поповзли вгору і я одразу вдарила себе по обличчю. Ну все, в мене почала їхати дах від усього цього цирку… Це все через довгий переліт та літак. Потрібно трохи відпочити. І inmediatamente (негайно)!

– Ти прочитав мої думки?

– В тебе, кицю, на лобі усе написано. – він доторкнувся до мого лоба і я впустила з рук валіза. – Що ти чекаєш на мене.

– Не чіпай мене, Демоне! –  заявляю йому досить голосно і кілька відьом обертаються до нас. О, не тільки Відьми, ще й декілька звичайних людей. – Не чіпай мене без дозволу… Інакше, прокляну. –  шиплю на нього вже тихіше.

–  Яка темпераментна Відьма. Ну добре, добре… –  Демон закинув руки за голову та кудись направився.

– Хей! Ти куди? А валіза? Не хочеш мені допомогти?! – кричу через весь аеропорт, на нас знов обертаються. Але зараз мені все одно.

– Ні. – посміхається Шевчук поки я несу свою валізу, адже вона не котиться. Колесо зламано, а магія побуту – не моя сильна сторона. Тож, не буду ризикувати, щоб не спалити щось одразу в аеропорті.

– А мені казали, Святославе, що усі чоловіки в Україні – дуже галантні та джентльмени. – пихкаю я, наче потяг і ДОСІ несу валізу. Ми вже вийшли з аеропорту і все ще кудись йдемо.

– Тобі нахабно збрехали. – Демон раптово зупинився і я врізалася в його сильну та могучу спину.

– Ну що ще? – ставлю валізу на підлогу та розводжу руки у сторони. – Чого зупинився?

– Ми прийшли, Відьмо. От моя машина. – і він направляється кудись, щоб сісти у чорний мерседес. Машин на стоянці, біля аеропорту багато, але ця машина дуже виділяється. Джип, дуже великий і дуже помпезний. Не здивована. Абсолютно. І не здивуюся у салоні шкіряним сидінням.

– І як мені відкрити trompa? Багажник! – питаю його, стукаючи у вікно. Той приспускає його і знизує плечима.

– Ось так. – клацає на якусь кнопку і багажник сам підіймається. Ну добре…

………..

Святослав Шевчук:

Бажан підсунув йому ВІДЬМУ… Це повний триндець! Та ще і яку! Вона дуже приваблива, але все ще залишається справжньою відьмою. У прямому сенсі. Гостра на язичок, палка та гаряча у всіх сенсах. Вогняна? Чи Темна?

Хоча не важливо. Вони усі одинакові за своєю сутністю.

Її вигляд… Люцифер його забери до Аду, дуже привабливий. Наче вона ясний Янгол у нескінченній темряві цього похмурого світу. Ці темно-коричневі шовковисті волоси до плечей (каре не усім йде як йому здається, але вона величезний виняток) так і манять до себе, наче магнітом, ці пухкі губи… Вони створені, щоб їх цілувати та кусати до крові. А ці чорні очі, наче вугілля у руднику… Як вона на нього злісно дивиться! Наче благає, щоб її взяли тут і прямо зараз! Фігура, до речі, в неї що треба… Не худа і є за що взятися. І одягнена у спортивний костюм червоного кольору. Схоже, їй дуже зручно у ньому.