Пролог

– Люеро, а ну кажи! Негайно! Що ти зі мною скоїла, клята Відьма!? – кричав на мене Святослав, майже не плюючись слиною і ще більше стиснув мої руки. Він був настільки злий, його настрій змінився буквально у мить, що в нього від злості рога з'явилися (хоча зазвичай їх наявність вони дуже добре контролюють) та хвіст, який бився зі сторони у сторону.

– Що я вже накоїла?! Чого причепився на цей раз!? Tonto! /Дурень! / Відпусти! Я лише питала про твій настрій! Що з ним?! Що з тобою, Свят?! – кричала на нього у відповідь та майже не накинулася з кулаками. Або прокляттями, на крайній випадок. Але ніяких кулаків та ніякої магії, поки він стискає мої руки своїми та притискається своїм могутнім тілом до себе. Тим самим до речі дратуючи ще більше! Як я його ненавиджу! Від однієї його ідеальної посмішки в мене починає все тремтіти від злості та палати у душі. Від одного його погляду, хочеться дати по обличчю, а потім поцілувати. А від вигляду його ідеального тіла з кубиками хочеться...

Хочеться що, Люеро?

Тремтіти від бажання. Бажання бути його відьмою і лише його. І більше нікого. І щоб він був лише моїм. Моїм Демоном!

О ні... Ні, ні, ні! Цього не може бути. Люеро, схоже ти закохалася у цього... Цього довбня.

 Тільки не це!

Як? Минуло ж більше ніж один день! ДЕНЬ! Коханню не достатньо одного дня….

– Ти! Ти мене зачарувала! А ну зніми свої чари негайно! – нічого собі так заява! Чари? Чари, чорт забери мене?! Та він у своєму розумі?! Та я ніколи не накладала на нього ніякі чари! Здався цей чорт з рогами мені триста років... Буду ще витрачати на нього свою ману та запас сил... Хоча я визнаю, що закохалася в нього і цей факт залізобетонний... Інакше, як описати те, що іноді я хочу дуже сильно вдарити його, а іноді поцілувати так, щоб він заткнувся і перестав нести нісенітницю. Перестав. Адже це вже не перший випадок, коли він злиться на мене через якусь дрібницю. Але це не дрібниця.

Наші почуття… Вони тільки зароджуються. І зупинити цей процес вже не можливо. Симпатія з мого боку стає все дедалі сильнішою та сильнішою…

– Та нічого я на тебе не накладала! – кричу у відповідь. – Нічого! Ніколи! Здався ти мені... – останнє видаю на інстинктах і замовкаю.

– Я чекаю, Люеро. Чари. Зніми. Негайно! – шипить Триклятий Демон. Я мовчу, хоча це на мене не схоже. Дуже.

В іншому разі відповіла йому і висловити багато чого, але зараз ні. Не буду. Ані слова він з мене не витягне. Якщо цей дурень не допетрає… Що кохає мене. То, хай буде в мене невзаємне кохання та помру я старою дівою! Ось так!