Руки для Короля

Піраміда Аменхотепа була побудована у дні розквіту Великої Стигії. На десять поверхів у небо височіла вона і стільки ж занурювалась під землю. Це був цілий комплекс усипальниць, де ховали правителів, верховних жерців Сета та вчених-винахідників, які зуміли за життя гідно послужити Великому Змію та фараону – його наміснику у світі живих. Разом із правителями та жерцями зазвичай запечатували в саркофагах їхні багатства та атрибути влади. Разом з вченими – їх винаходи.

Щоб розкрадачі гробниць не потурбували спокій померлих, хитромудрі жерці Сета наповнили піраміду пастками та охоронними заклинаннями. Загиблі в боях меджаї, гвардійці фараонів, і сотні принесених у жертву рабів чаклунськими ритуалами оберталися в нежить і несли свою останню службу, охороняючи сон своїх мертвих панів.

Час тече, народжуються та гинуть імперії. У полум'ї жахливої ​​війни впала і Стигія, заснована на крові та жертвопринесеннях. Земля, де колись лежала велика країна, стала пустелею, населеною чудовиськами, химерами, повсталими мерцями та сповненою жахливих магічних аномалій.

Але піраміда встояла. Вона так само зберігала спокій тих, що пішли. Стояли на зводі пастки, і несла службу нежива стража - на біду будь-якого шукача скарбів, що забрів сюди, якби йому вдалося живим пройти через прокляті землі.

І все ж таки цей день настав. Чоботи чужинців осквернили вкриті багатовіковим пилом мармурові плити. І зараз на мінус десятому, найглибшому поверсі піраміди, точився бій.

Перекривши вузький прохід, два воїни в легких пластинчастих обладунках, озброєні молотами і щитами, стримували нежть, що перла на них коридором. Третій, одягнений у кольчугу, через їхні спини бив ворогів моргенштерном.

Зомбі та скелети, озброєні чим завгодно, а іноді й зовсім беззбройні, не становили небезпеки для бійців і швидко знищувалися. Але іноді серед них траплялися Мертві Гвардійці – швидкі, спритні, з жахливими хопешами та алебардами в руках. І тоді оборонцям доводилось несолодко. Легкі обладунки погано захищали від ударів зачарованої зброї, яка навіть через століття не втратила своєї гостроти. А вузькі коридори піраміди, наповнені ще й пастками, не дозволяли прийти сюди в повному обладунку. Або притягти із собою ростові щити, з якими цей прохід можна було б утримувати хоч вічність.

Ліч-некромант, що виднівся за спинами мертвяків, намагався одночасно командувати нежиттю і обстрілювати загарбників згустками темної енергії. Виходило погано. Нижча нежить слухалася лише найпростіших наказів, та й ті виконувала із затримкою. А згустки взагалі не досягали мети: зелений бар'єр, що перегородив коридор, що світився, пропускав ворогів з плоті і крові, але справно відбивав ворожу магію.

Посеред кімнати, вхід до якої обороняла трійця воїнів, стояли два ельфи і, підвівшись навшпиньки, щоб не зачепити своїх, били стрілами по наступаючих. Іноді стріла, перш ніж вирушити в політ, спалахувала вогнем миттєвого зачарування. Але зачаровані чи ні – стріли завжди знаходили свою ціль.

За спинами ельфів, у самому центрі кімнати, стояла чарівниця в червоній сукні, блакитноока і чорнява. Саме вона утримувала антимагічний бар'єр.

Раз у раз з коридору прилітали стріли - частина мертвих була озброєна луками і намагалася навісом дістати мага і стрільців. Ельфи від чужих пострілів відхилялися, не особливо при цьому напружуючись. Коли стріли потрапляли по чарівниці, навколо неї спалахував блакитний купол особистого захисту.

Обличчя дівчини було блідим і напруженим, з носа текла цівка крові. Щоб одночасно тримати власний щит і прикривати союзників, їй доводилося викладатися на повну.

Трохи осторонь входу – щоб не побачили і не пустили стрілу – стояв, спираючись на палицю, лисий сивобородий старий у розшитій сріблом білій мантії. Саме завдяки йому всі члени загону дісталися сюди живими і неушкодженими, і саме завдяки йому були все ще живі латники, що б'ються в коридорі. З правої руки жерця стікало біле марево. Від його дотиків рани на тілах бійців миттєво загоювалися.

Біля протилежного входу, через який шукачі пригод проникли сюди, підпирав стіну запакований в обладунки гном. Він стояв тут на випадок нападу з тилу. Хоч дорогою сюди загін і зачистив усіх ворогів, але все ж таки зберігалася можливість, що мерці скористаються таємними ходами і зайдуть непроханим гостям у спину.

Шалені стріли не долітали до підгірного жителя. А якби й долітали – то в глухому шоломі та із закріпленим на спині щитом він плювати на них хотів.

У цей похід вирушили лише найкращі з найкращих. Ну, майже…

У дальньому кутку вовтузився з масивним саркофагом худий, непоказний і сутулий чоловічок з неголеними щоками та немитими засмальцьованими патлами. Його сорочка, що давно не знала прання, була перетягнута безліччю ремінців, на яких висіли кривий ніж, набір відмичок, важкий коморний ключ, якісь пляшечки та інша незрозуміла хрень - на кшталт кістяних фігурок, засушеного листка конюшини або риб'ячого скелета.

 - Корвусе, дорогий… - процідила крізь зуби чарівниця. - Ти не міг би швидше? Якщо я зараз спіймаю виснаження, нас тут за хвилину покладуть.

 - Вибачте, леді Мелісса, - відповів замарашка, не відриваючись від роботи, - але тут три замки, і кожен із секретом. І пастка, напевно, є, а то й не одна. Ви ж не хочете все втратити за крок від мети? Дайте мені ще кілька хвилин.

 - Корвусе… Ми взяли тебе з собою, бо голова Нічної Гільдії нам усі вуха продзижчав про твої золоті руки і твою виняткову удачу. У тебе є ХВИЛИНА, щоб твоя хвалена вдача спрацювала! Потім ми йдемо.

Пролунало клацання.

Пастка, ясна річ, була. Але зломщик, який уважно вивчив саркофаг, вже знав про неї і був готовий. Розпластавшись на підлозі, він уникнув залпу самострілів, що вдарив у протилежну стіну, а потім, перекотившись убік, ухилився від сокири, що звалилася зі стелі.