Срібний виклик

- Вітаю всіх!

- О, графине! Доброго ранку. - присутні головнокомандувачі, воєводи і верховні сотники у залі зустрічей, радісно привіталися.

- Як спали, дорогі воїни?

- Сили трохи відновилися, слава Богу! - за всіх відповів воєвода Вільям.

- У мене до вас питання. Де граф Альберт зараз?

По кімнаті пронеслося декілька поглядів з легкою смішинкою.

- У кабінеті, вікна якого виходять на ріку Перекат, Ваша милосте.

- Дякую, вельможі! Ще зустрінемося.

Еліор спокійно вийшла із зали, хоча серце було готове вистрибнути з грудей. Вона піднялася вузькими сходинками і тихо зупинилася біля дверей, за якими повинен був бути Альберт. Надягнувши рукавички, графиня глухо постукала.

- Увійдіть!

Двері тихо скрипнули, і погляди молодих людей нарешті зустрілися.

- Вітаю, Альберте. - Еліор, трохи соромлячись, дивилася на графа Лорвіл. А він посміхався їй у відповідь.

- І тобі привіт!

- Я… прийшла зробити Вам виклик, графе.

- І чому ж знову на “Ви”? - очі то дивилися прямо, то блукали кімнатою.

- Давай зараз не про це. - Графиня посміхнулася, червоніючи.

До долу впала одна з рукавиць. Погляд Альберта зупинився на ній, розуміючи, до чого веде Еліор. Він спокійно глянув на графиню, яка не дивилася йому у вічі, підняв рукавичку, даючи знати, що приймає “виклик” за старим звичаєм.

У цей момент Еліор дістала з гаманця ту саму дерев’яну коробочку із обручкою і простягнула молодому лорду.

***

Щастя і невимовні почуття переповнювали душу Еліор. Графиня тільки закрила двері до кабінету, де вона відкрито розмовляла з Альбертом. Її руки дрібно тремтіли, але вона дякувала Богу за можливість все почути від графа Лорвіл, і самій висловитися. На пальці красувалася та сама срібна обручка.

Ноги, постукуючи низенькими підборами, швидко прямували до “госпіталю” - декількох найбільших кімнат, де знаходилися поранені воїни. Еліор хотіла відвідати Андре, хоча думки були зовсім про інше. Коли хтось проходив повз, вітаючись, графиня прикривала руку з обручкою-обіцянкою у складках сукні, не бажаючи, щоб хтось дізнався про велику подію завчасно.

Наблизившись коридорами до госпіталю, Еліор відчула запах медикаментів і свіжих бинтів. Іноді чулося тихе стогнання. Графиня пройшлася рядами тісно поставлених койок чи матраців, перепитуючи санітарок про стан деяких хворих.

Еліор підійшла до ще одних дверей, які вели у простору кімнату, де лежав поранений Андре та декілька інших воїнів вищого чину. Тихенько постукавши, ніби попереджаючи про свій прихід, вона прочинила двері.

- Привіт, братику!

- Що… що ти робиш?!

- Прийшла відвідати тебе. А що, не дозволено? - Еліор підійшла до ліжка брата, нахилилася і обійняла його.

- Як нога?

- Та болить. Дикун майже до кістки пропік мечем. Але кажуть, що інфекції немає.

- Ти писав батьку?

- Так, гінець поїхав з усіма листами ще з табору.

- А вони що? - графиня Бовільре кивнула у бік інших поранених вельмож, які дрімали, або кривилися від болю.

- Всі більш-менш у нормі. Ми хвилюємося за того. - Андре показав на чоловіка, який був повернутий до стіни. - Йому відрізали половину долоні. Він боїться, що дружина його не прийме, і він втратив багато крові, тому і слабкий.

- Жаль… Думаю, дружині важливо, чи живий він, а не те, чи є у нього рука, чи ні.

- Так то воно, так…

У тиші Андре взяв сестру за руку. Пройшло кілька десяток секунд, і тут лордьє пальцями відчув обручку.

- Що це? - він підняв руку Еліор, щоб побачити, а вона запручалася.

- Андре, відпусти! - дівчина почала шепотіти, але брат силою підніс руку до очей.

- Обручка? - граф здивовано глянув на сестру. - Ти ж зазвичай не… Це Альберт!? - він трохи прикрикнув. - Це ж від нього? Аха-ха! Моя сестра заручена за графа Лорвіл!

- Тихо, Андре! Заспокойся, всі почують!! - вона розчаровано дивилася то на брата, то на поруч відпочиваючих. Деякі з них зацікавлено розплющили очі.

- Це справді від Альберта? - вже майже зриваючись з ліжка, перепитував брат графині. - Так?!

- Так…! - Еліор втомилася пручатися і дозволила, щоб її руку розглядала вся кімната.

- … моя сестра заручена за мого найкращого друга… Важко осягнути. Але… я знав! Альберт мені про це колись про це говорив, але я не сприймав це всерйоз, думав він сміється! А насправді…!

Широка посмішка застилала обличчя графині Еліор і вона опустила свій погляд у підлогу.

- Ми нікому не розповімо, Ваше світлосте! - один з воєвод графства Лорвіл заспокоїв графиню.

- Так, ми збережемо таємницю. А коли Ви будете вже оголошувати, то і ми щиро за вас обох порадіємо!

- Дякую, вельможі…