Танці серця

Еліор буквально вбігла до намету. Аннушки не було і графиня змогла спокійно зосередитися. “Чого він поставив саме це запитання?”

- Авжеж, я хочу, щоб ти був живий… - дівчина, сміючись, металася по намету. Після тих очей, які гляділи на неї, вона не могла заспокоїтися.

- От і дурненькими чоловіки іноді бувають! Фуу-у-у-ух! Треба відволіктися на щось інше. - Еліор спробувала почитати єдину книгу, яку вона захопила з собою у скриню, але слова не лізли в голову, суть сюжету не сприймалася.

Просидівши над книгою хвилин двадцять, графиня відклала цю марну справу.

До намету увійшла Анна.

- Еліор?! Усе добре? - дівчина поглянула на подругу, яка сиділа на стільці, закривши очі.

- Ой, це ти! Так… все в нормі.

- Щось не дуже схоже… - Аннушка звузила повіки.

- … ти не зрозумієш…

- Та невже?! - подруга-радниця заграла бровами. - Дай но вгадаю: Ерік щось сказав? Ні?? Воєвода Вільям? Альберт!? - при останньому імені Еліор ледь здригнулася, але уважна Анна впіймала поглядом цей порух.

- Ага, А-альберт! І що ж сталося?

- Нічого… тобто… так нічого.

- Елі, треба викласти душу. Ну, будь ла-а-а-аска! - Аннушка присіла на коліна, обпершись об ноги графині.

Еліор довго дивилася на подругу, поступово рум’яніючи.

- Ми спілкувалися, він дякував, питав “навіщо”…

- І все? - Анна хитро посміхалася.

- Дивився на мене… Ой, ці очі, спокою мені не дають вже декілька років!!!

- Ти ЗА-КО-ХА-ЛА-СЯ!! - Анна підстрибнула, взяла Еліор за руки і почала кружляти по килиму, яким був встелений намет.

- Що?! Ні-і-і!

- А мені здається, ви підходите один одному. Войовнича графиня і граф-красень! Як тобі?

- Ніяк, відстань…

- Ну перестань, Елі!

- Все, досить, я не знаю як…

- Можливо ви одружитеся, а я буду нести поділ твоєї сукні!

- Анно, все-все, досить!

- Я хочу, щоб ти була щаслива! З ним у тебе відкривається щось нове! Я лише бачила, як ти червонієш, коли ти була біля нього.

- Ну це ж роблять люди, коли закохуються…

- Ага, значить все ж таки в тебе є почуття до нього! Ура-а-аа!

- Тихше, Аннушко, почують всі! - Еліор затулила рот подруги рукою, але та зірвала її.

- Ну так хай всі чують! Це ж яка новина!

- Чекай, може у нього немає почуттів до мене.

- Та є! Я спостерігала певний час за вами обома. Він на тебе так дивиться! Ну ти ж сама знаєш як… - обидві дівчини були у радісно-збудженому стані.

- Це ще не показник любові…

- Гаразд! Бог влаштує, а час покаже.

- І я ще замала для заміжжя…

- Не дуже. Ти говорила, що твоя мати вийшла заміж у вісімнадцять, а тобі вже дев’ятнадцять. А графу Альберту скільки?

- Він на рік старший від Андре. Виходить, що двадцять три… До речі, з тебе хороша сваха виходить, Аннушка! - подруги розсміялися і міцно обійнялися.