Поклик битви

Будинок був оточений густим лісом. Сосни ще по-літньому пахли, хоча повільно наближалася осінь. Ясні зорі ледь виднілися крізь густі крони височезних дерев. У мисливському будинку палахкотів вогонь у гарно викладеному каміні. Чувся тріск дров і тихі голоси всередині.

Втікачі з міста Бовільре спали просто на підлозі, підстеливши хто кожухи, хто тонкі ковдри.

Біля палаючого каміна туди-сюди ходила Анна. На її чорному волоссі красувалися червоно-жовті відблиски. Дівчина була набурмосена, а її руки були схрещені на грудях.

- Мам, я потрібна їй.

- Але ж…

- Якщо вона пораниться чи їй потрібна буде якась допомога? Ти ж колись мені казала, що моє покликання - захищати її словами і у всьому допомагати. А якщо потрібно, буду захищати… - Анна була схвильовано напружена. - … і мечем.

- Я не знаю, що сказати… Ти вперта доню, я не зможу тобі довго протистояти. Хай Бог тебе збереже! - місіс Бейкер зі сумом в очах торкнулася темних кучериків дочки і поцілувала її в чоло.

- Тоді я поїду біля п’яти ранку. Ви тут упораєтеся і без мене. А там я потрібна більше.

***

Мутний погляд блукав по стелі намету. Еліор прокинулася, пробувши без свідомості майже добу. Біля лівої ключиці нило. Графиня провела скошеним поглядом по намету. Біля входу стояла складена ширма, навпроти вовняного матрацу, на якому лежала Еліор, знаходилися велика дубова скриня, оздоблена фігурними залізними ручками. Біля невеликого вогнища посередині сиділа навчіпочки Анна.

Еліор нарешті поворушила головою, глибоко вдихнула і Аннушка з радісним поглядом повернулася до графині.

- Аннушка…! - Еліор захотілося привстати, і вона обперлася об хвору руку. Приглушений стогін вирвався із вуст, і леді Бовільре знову впала на подушку.

- Обережніше, не вставай! - подруга підскочила до пораненої, допомогла спокійно сісти.

- Як ти? - Анна стурбовано переводила погляд то на перев’язане плече, то на обличчя графині.

- Ти приїхала… - Еліор здоровою рукою притиснула до себе подружку. - Але як ти посміла залишити людей там, у лісі, самих?!?

- Не тривожся, вони впораються без мене. А я тобі потрібна.

- А як ситуація взагалі? І скільки я проспала?! - Еліор захотіла встати, але Анна їй не дозволила.

- Ти була без свідомості майже добу! Куди тобі вставати?! Лежи!!

- Мені потрібна інформація! Не стримуй мене!

- Та коли ж ти мене слухати будеш?!

- Але ж я графиня! - дівчата засміялися, але леді вхопилася за голову, бо для неї це було надто великим навантаженням.

- Я в нормі! Все добре.

- Я бачу! Та ти ледве стоїш на ногах!

- Нічого, допоможи мені вдягнутися. Треба радою зібратися.

- Вони там без тебе вже зібралися, тебе не чекають, бо знають, що ти ще слабка.

- А я зроблю їм сюрприз.

- От і любиш ти робити всім сюрпризи.

Анна обережно, щоб не зачепити рану, почала вдягати графиню Еліор, як малу дитину. Затягнувся товстий шкіряний пояс навколо талії, заплетені були коси. Графиня стала перед завісою-входом і прошепотіла:

- З Богом!

Дівчата вдвох вийшли з намету на сліпуче обіднє сонце. Повсюди воїни віталися зі співчуттям і водночас із радістю проводжали поглядом графиню та її подругу.