Чорний вершник

- А де всі люди? - Андре оглядав вмить опустіле подвір’я.

Зі сторони графського парку до нього наблизилася Еліор.

- Я їх випроводила у Смарагдовий ліс.

- Що-о?! Через парк? Там що, є таємний вхід? - пожартував Андре, не підозрюючи правдивість своїх слів.

- Так. - Еліор спокійно глянула на брата.- І не роби очі, як яблука! Потім зрозумієш.

- Гаразд… - молодий лорд ще додумував слова сестри.

- Де ж підмога? Скоро і ми підемо в бій. Вже повинна мала б прибути… - графиня стривожилася вже за інше. - Від Бовільре до Лорвіл і назад спокійно можна доїхати за дві години, а минуло вже значно більше…

- Не думаю, що Альберт зволікатиме. Справді щось не те.

У маєтку ще з годину вичікували підмоги, але вона так і не з’явилася. Прийшли вісті, що сили війська Еліор потроху слабнуть, потрібно було підкріплення. На головну дорогу до Смарагдового лісу вже навіть посилали назустріч, але ліс відповідав спокійної тишею.

- Андре, я поїду! Так треба.

- Ти здуріла?! Хто буде командувати? - Андре здивовано поглянув на Еліор.

- Ти! Я віддаю все під твою відповідальність.

- Смієшся, так? - лордьє хотів пересвідчитися, чи сестра шуткує, чи знову говорить правду.

- Я помчуся на Фалесі. Повідомлю у Лорвіл і приїду одразу назад. Зустрінемося вже на півдні від маєтку, біля Карпиного помістя. Надайте допомогу і прикрийте прохід до лісу.

- Добре, сестричко. Роби, як скажеш.

Тут же до Еліор підвели вже спорядженого Фалеса і вона повела його вглиб парку, до таємних дверцят.

***

Смарагдовим лісом нісся загорнутий у чорне вершник. Лише на лобі у чорного коня виднілася біла плямка. Його обличчя було на половину прикрите, а голову вільно облягав капюшон дорожнього плаща. “Тільки б… Тільки б встигнути!” - билося в голові.

Еліор летіла лісом навпростець, майже не бачачи нічого перед собою. Іноді гілки хльостали її по закутаному обличчю, рукам, але вона не зважала на це.

Ось так поспішаючи, графиня помітила біля узлісся коня і, поруч сидівшого на землі, вершника. Еліор різко затормозила, і з несподіванки Фалес став на дибки, дико заіржавши. Графиня повернулася до неочікуваного незнайомця, і їхні очі впилися один в одного. Коні пританцьовували, а двоє зустрічних палили один одного поглядом.

- Хто Ви?

- У мене таке ж запитання. - графиня зіскакнула з коня і, про всяк випадок, поклала руку на руків’я меча. Незнайомець теж підвівся і гра поглядів продовжилася.

Раптом Еліот помітила щось дуже знайоме в очах по дивному вдягнутого. Графиня кинула погляд на збрую коня і побачили графський значок на сідлі. Це був герб графства Лорвіл. Вона знову глянула на людину, яка стояла перед нею. Очі пильно слідкувала за її кожним рухом.

- Альберте…? Ти?

Вираз очей змінився і граф промовив:

- Еліор? Та невже? Що… Як ти тут опинилася? Чому так женешся і так… вдягнута? - друг графині змірив її поглядом.

- Я до тебе їду! Чому ви не відповідаєте? Ми ж відправили посланця понад дві години тому!

- Якого… Еліор, я нічого не розумію! Що… що трапилося? - Альберт у розпачі стояв перед дівчиною, починаючи щось підозрювати.

- Ти… ви не отримали послання? - Графиня Бовільре безнадійно скинула брови догори.

- Ні! Взагалі, про що йдеться мова?

- Треба поспішати, із півдня сильна навала! Ми посилали за підмогою, але не дочекавшись відповіді, я сама погналася до вас, сюди. А що ти тут робиш? - обоє заскочили на коней, і Альберт вже на льоту відповів:

- Просто виїхав прогулятися. Сьогодні вільний день, без прийомів.

- А чому так дивно втягнутий тоді? - графиня вже із посмішкою запитала графа Лорвіл.

- Щоб не привертати зайвої уваги. - Друзі посміхнулися на мить і вже у серйозному мовчанні погнали коней до маєтку графа Альберта.