“Сповідь” посла

Еліор до болю вдивлялася в сонячну далечінь, і коли вже вимушені сльози від сліпучого світла застилали очі, графиня побачила того, кого хотіла.

Приблизно тиждень тому відбулася ще одна рада щодо написання листа Ередіонському вождю, тепер вже у графстві Бовільре. Того ж дня обрали посла, а на наступний його відправили у далеку, та ще й не дуже безпечну подорож із охоронним супроводом. За два дні повідомили, що на кордоні ередіонські сторожі не пустили варту посла, але самі забезпечили йому “охорону”.

З тривожним нетерпінням люди Еліор чекали того, кого повинні були супроводжувати. І ось через три дні він знову перейшов кордон, майже не зронивши й слова, наказав гнати коней до маєтку графині. Група вершників мчала через графство, зупиняючись лише для того, щоб змінити коней і переночувати по кілька годин на добу.

Еліор стояла посеред свого центрального подвір’я, вже чуючи стукіт копит, які наближалися. І вони на повному ходу заїхали у двір. Всі сірі від пилюки, яка налипла до втомлених облич мокрих від спеки подорожніх. Посол, ледь зупинивши коня, зіскакнув перед графинею, поклонився і витягнув з-за пазухи згорток.

- Це відповідь… Треба швидше читати… - ледь дихаючи, доповів той, кого посилали з листом.

- Келлі, напої всіх водою і дай щось із сніданку, проведи відпочити. А посла одразу до мене в кабінет! - Еліор взяла листа із рук втомленого чоловіка і поспішила до свого кабінету.

З усього маєтку в покої Еліор збігалися лорд Фрідріх, граф Андре, старший секретар і головний воєвода, який останніми днями жив у маєтку. Анні Еліор теж дозволила бути присутньою

***

- Графине, посол.

- Хай заходить. - сухо випалив Андре замість Еліор.

Еліор сиділа за столом, перед нею був розпечатаний і вже прочитаний лист від воєводи-чужинця. Її нижня щелепа рухалася з боку в бік, зуби тихо скрипіли. Очі вдивлялися в одну точку і здавалося, що голубі зіниці палали червонястим полум’ям. У повітрі відчувалося дике напруження. Граф Фрідріх сидів у кріслі, прикривши очі рукою. Андре ходив з одного кінця кабінету графині в інший, а його руки були складені у замок за спиною, вже з побілілими кісточками. Руки командира сотні до нестями впивалися у підвіконня, а Аннушка сиділа бліда, мнучи краєчок спідниці.

- А тепер розказуй, як воно все було, шановний после. Не приховуй нічого, кажи все так, як є. - Еліор перевела палаючий погляд на втомленого посла. - Дайте йому на щось сісти.

- Слухаюся…

І тоді полилася довга “сповідь” посла від графині Еліор. Він розповідав і про те, як добирався до кордону, і як бачив ті пограбовані, а десь і спалені угіддя в Південній провінції. Розповідав про недружелюбність ередіонців на кордоні та й загалом. Розповідав про нерішучість тих, хто його супроводжували, мовляв, “Чи не завдасть якоїсь шкоди дикий народ своєму неприятелю?”. Також розповів, як його прийняв вождь ередіонський і як до нього там відносилися. Не приховав посол і тих нахабних слів, якими називали графиню Еліор і всю її родину та співсоюзників ті, хто приймали посла. Розповів про залякування, обзивання і ляпаси, про те, як безперестанку гнав коней назад, щоб привезти відповідь і доповісти все, що почув і побачив.

- Кажеш, війська збираються по містах і ховаються по лісах? - стривожено і задумливо перервав тишу після розповіді посла, головний воєвода Вільям.

- Так точно. І скрізь, де не їхати, хваляться знаннями і участю в нападах.

- Безсоромці… - крізь зуби прошипіла Еліор.

- Ці погрози про війну плюються там кожному в обличчя.

- Це вже не погрози. Вони оголосили нам справжню війну… - Графиня кинула ще більш розпечений погляд на лист, написаний кривулястими літерами і підписаний: “Ludus noster, regulae nostrae.” - “Наша гра, наші правила.”