Повернення додому

У графському маєтку панувало пожвавлення: скрізь прибирали, вичищали, щоб Еліор відчула, що батько та брат справді підготувалися до її приїзду.

- Де ж він так надовго подівся? Скоро і Еліор приїде, а його все немає. - батько Фрідріх то походжав у коридорі, то спускався до зали, то виходив на двір свого маєтку.

- Роберте, ти не бачив ще молодого графа Андре зі своїм другом? Щось їх довго вже немає.

- Заспокойтеся, Ваша милосте, скоро прибудуть. Андре мені пообіцяв, що запізнюватись не будуть. Думаю, вони втекли розвіятись, бо Ви ж не пускали їх із самого ранку нікуди. - конюх Роберт заспокійливо махнув рукою.

- Воно-то так. Але я сподіваюся, вони не спізняться до приїзду Еліор. От малі шибеники! Хоча не такі вже і малі. - граф посміхнувся у бороду і пішов далі перевіряти, чи все приготовлено до приїзду його доньки.

Незабаром почувся стукіт копит, і на подвір’я з гучним сміхом влетіло двоє вершників. Першим їхав Андре. На відміну від сестри, старший брат мав обличчя матері, але статуру батька. Русяве волосся було акуратно підстрижене, хоча через швидку їзду воно розкуйовдилося. Блакитні очі ясно світилися, а на устах грала усмішка. У сильних руках він тримав оберемок жасмину для улюбленої сестри, який аж ніяк не вписувався в образ молодого графа Бовільре.

За Андре поспішав його близький друг - граф Альберт, володар сусіднього графства Лорвіл. Альберт був сповнений юнацької вроди, але іноді він прагнув не мати її, щоб довколишні не звертали на нього багато уваги. Граф нісся на коні з невимушеною грацією, що видавало його благородне походження. Обличчя виражало мудрість і ще хлопчачу допитливість. Але трохи спохмурнілі брови додавали задумливості, і крізь це іноді в ньому проявлялася іскринка філософії. На пальці лівої руки красувався перстень-печатка із зображенням герба його роду, яким зачасту позначалися важливі листи чи послання.

- Треба поспішати! Батько вже, напевно, сердиться. - парубки завели коней до стайні і поспішили до кімнати Еліор, щоб їх не побачив батько.

Але на сходинках ґанку їх перехопив граф Фрідріх:

- Ага, ось ви день, панове! Попалися! - батько з удаваною хитрістю нахмурився, але в очах промиготіли іскорки справжнього сміху. Молоді графи помітили це і розслабилися.

- Ну тату! Ми ось нарвали квітів для Еліор. - Андре ледь не в обличчя пхнув гілки запашних квіток і декілька пелюсточок заплуталися в густій бороді батька.

- Тоді біжіть. Але не скаламбурьте там усе! - і друзі, як хлопчаки, навипередки подалися в маєток.

- Яка вона?

- Побачиш. А що? - Андре примружено і з усмішкою глянув на свого друга, який був у нього в гостях.

- Так…. просто…. - Альберт відвів очі від пильного погляду товариша.

- От сам і побачиш. Зараз нічогісінько не скажу. Ти ж знаєш, я не мастак описувати, тому можу створити хибне уявлення і це змінить твоє бачення. - Андре схилився над столом Еліор, де він встановлював вазу із зібраними квітами, і, вставши, він розвів руками.

Друзі зловили погляди один одного і щиро розсміялися.