Мандрівка почалася

Сонця ще не було видно на обрії, але небо вже почало рожевіти. Скрізь, де не кинь оком, пролягав легенький килим туману і земля лише прокидалася.

Та ось перші промінчики вранішнього сонця збудили голосистих пташок, і вже через кілька хвильок золоте жорно великої зірки виглянуло з-за стовбурів запашних сосен графства Бовільре. Сонячні зайчики стрибали в такт пісень природних співаків і витанцьовували в танці на пізніх літніх квітках, розганяючи сизий туман на конюшні, на приміщеннях для слуг і на стінах графського маєтку.

Один з таких яскравих зайчиків стрибнув на обличчя вродливої молоденької пані, яка споглядала усю цю красу вранішнього дійства. Тонку шию дівчини прикрашав медальйон з фотографією жінки всередині, який вільно звисав на золотому ланцюжку. Пухкі червонясті губи дрібно тремтіли. З лівого боку носа, з невеличким горбиком, виднілася темненька плямка родимки, а мудрий погляд голубих очей ще більш підкреслював графське походження. Каштанове волосся ледве досягало рівня ліктів, але було дуже густе, тому дівчині іноді було дуже важко впоратися з ним. Еліор втерла швидко набіглу сльозу і кинула втомлений погляд після безсонної ночі на своїй дорожні валізи, глибоко зітхнула і тихо прошепотіла:

- Я довіряю Тобі, Господи Ісусе…

Чотирнадцятирічна дівчина знову подивилася на господарські приміщення, які стояли поодаль від її невеликого замку: звідти вже чувся гул прислуги і ранішньої метушні.

Раптом хтось тихенько постукав у покої молодої графині.

- Люба моя, доброго ранку! Вже час…

Це була вже похилого віку, але вірна служниця, нянька Елізабет, яка піклувалася про Еліор після смерті графині, її матері.

- А-а, це Ви, Лізі. - дівчина спохватилася і почала вдягати плащ для далекої подорожі у невідомий їй ще світ для більш глибокого навчання.

- Я зараз накажу перенести Ваші речі до карети.

- О-о, як би я хотіла їхати зараз на своєму коні, а не в душній кареті, де з тьмяного віконця видно лише частинку прекрасного світу.

- Дорога довга, моя люба, Ви втомитесь.

- Може це і на краще.

Стара няня пішла, а Еліор кинула останній погляд на ідеально прибрану кімнату і прагнула запам’ятати кожну дрібницю насидженого, такого рідного їй місця.

Графиня їхала на навчання в далеку країну і не скоро планувала повертатися.

***

- Я знаю, ти будеш сумувати, але я приїду до тебе навесні, обіцяю!

- Тату, я більше за тебе хвилююся, ніж за себе саму. Андре поїхав звідси ще рік тому, я теж їду, а ти залишаєшся сам самісінький. Якщо б матінка була жива… - графиня припала до широких грудей свого батька, а він обійняв свою доню, яку провадив у далеку путь, ніби не бажаючи її вже відпускати.

- Треба їхати, час не чекає, - володар графства Бовільре обтер сльози доньки і широкою рукою провів себе по обличчю. - довіряємо Йому!

Еліор сіла в карету, через невеличке віконечко помахала батьку та усім хто вийшов її проводжати і крикнула:

- До побачення!

Карета рвонула з місця, а молода дівчина вже з посмішкою на вустах взялася зручніше вмощуватися, бо дорога була не близькою. Мандрівка розпочалась.