Втратити себе

Втратити себе

Біля їхнього будинку зібрався цілий натовп. Точніше, одразу два натовпи. В одному стояли Дезіре з Тревізо, Сандрін з Делоріс, Ейр зі Звіром, Азаніель зі Стайредом, подрібнювач, чемпіон і похмурий. У Жазель похололо все всередині від його одного вигляду. Вона стиснула губи. В іншому натовпі зібралося близько десятка подрібнювачів, заклиначі, навіть водоноси. І там же трималися збитою групою решта Химерниць.

Максуд із Жазель зайняли вільні місця в імпровізованому колі. Дезіре миттю кинула погляд на клерка. Хм, Максуд всюди її тягав із собою. Чемпіонам також знайшлося місце, де стати.

- Зазвичай війська збираються не так. Але ми не зовсім на звичайній війні. - промовив Максуд своїм сильним голосом, від якого Жазель завжди сіпалася. - Будемо знайомитись безпосередньо на полі бою. На жаль, іншого виходу немає. Зараз вистачить дізнатися імена один одного.

Воїн назвав тих, кого він знав, як звати. Далі він запитливо подивився на чемпіона.

- Калібрісто. - представився той.

- Граніт. - прошкрябав подрібнювач.

Максуд глянув на похмурого. Звичайно, навіть не вдав, що радий його тут бачити. Звичайно, він нікому не сказав, що хвилювався на рахунок похмурих. Йому дуже не хотілося, щоб похмурі перейшли на бік ворога.

- Нічний страх, який приходить тоді, коли ти на нього не чекаєш.

Всі закліпали очима і водили головами шукаючи у виразах людей, що знаходяться навколо, підказку для того, щоб зрозуміти, як на це реагувати.

- А коротше ніяк? - спитав Максуд.

Похмурий насупився і став ще похмурішим.

- Якщо ми називатимемо тебе Страхом, це буде прийнятно? - запитав удруге Максуд.

Похмурий вдав, що кивнув. Жазель із задоволенням закотила б очі, але боялася, що похмурий це помітить.

- Отже. Унизу з'явилося військо. Понад тисячу луксорів.

- Луксорів? Ти висилав розвідників? - запитав Калібрісто.

- У мене свої джерела. - трохи пом'явшись, відповів Максуд. - Це луксори.

- Це пастка. - заявила Ейр.

- Треба перевірити. - не погодився з нею Звір.

- Ходять чутки… - примружився чемпіон з довгим білим волоссям. - Що тобі тисяча років. Це правда?

Подрібнювач упевнено закивав, як наче лише один він знав відповідь на це запитання. Похмурий уважно оглянув Максуда, не бажаючи завчасно робити висновки.

- Ні. - відповів воїн. - Мені значно більше.

- Добре. Не люблю недомовленості. - перейшов до ділового тону Калібрісто. - Все має бути дуже чітко. Так простіше. Як нам тебе називати? Ти маєш звання?

- Маршал. - заговорив Азаніель. - Наш імператор подарував йому це звання.

Жазель від подиву рота розкрила. Неприкрита брехня. Навіщо? Азаніель знайшов лазівку, як зберегти своє обличчя, підкоряючись наказам Максуда. Оррмарин говорив з нею про це, але батько молодого воїна схилявся до іншого варіанта. Щось щодо оборони фортеці. Жазель не запам'ятала. Але дівчина розуміла, що цього в очах присутніх буде недостатньо. І Азаніелю все одно доведеться виконувати накази. Збрехавши про таке високе звання Максуда, він відвів від себе багато косих поглядів у майбутньому. І ще приплів імператора, який ні сном, ні духом, хто такий Максуд, позначивши таким чином верховенство імперії в цій війні. Точніше, спробував позначити.

- Маршал так маршал. - знизав плечима Калібрісто. - Я хотів би спочатку почути, що думаєш ти. Потім ми можемо висловитись, якщо ти забажаєш почути нашу думку.

Жазель обвела поглядом усе коло. Не було жодної людини чи драйтлу, яка зараз дивилася б не на Максуда. У Жазель від величі подібної миті мурашки пішли по шкірі. Найвищі чини найсильнішої армії зараз стояли поряд із нею. Чи могла вона мріяти про таке, лежачи в сірій кімнаті сірого будинку в сірому місті ще два місяці тому? Поруч із нею творилася історія. Вона могла простягнути руку і схопитися за неї. Жазель насолоджувалася однією своєю присутністю тут. Почуття гордості затопило її. Вона стояла поряд із маршалом, який сам її і привів на цю зустріч.

- Мабуть, це пастка. - Максуд опустив голову, підбираючи слова. - Але напевно сказати важко. Ризик великий. Але й роздобути до своєї армії тисячу луксорів дорогого коштує. Тут потрібно або вийти великими силами і не дати застигнути себезненацька, або, навпаки, відправити одного-двох парламентарів. Що скажете?

- Краще синиця в руках, аніж журавель у небі. - першим висловився чемпіон.

- Я за бійку. - висловив свою думку подрібнювач.

- Надто небезпечно. - Азаніель загалом був проти цієї витівки.

- Тисяча луксорів нам знадобилися б. - Жазель навіть оглянула Страха, чи немає при ньому гілок.

Максуд подивився на Дезіре. З представників своїх груп тільки вона ще не сказала й слова. Побачивши, що на неї дивляться, Химерниця скривилася і зітхнула.

- А якщо ми відправимо туди мале-е-есеньке військо? А велике військо ховатиметься, щоб прийти на допомогу маленькому в потрібний момент. Ми самі спровокуємо ворога заковтнути наживку. Він готує нам пастку. А ми приготуємо йому пастку на його пастку. Червонява Химерниця не заспокоїться. Їй потрібна я. Вона дуже сильна, і я не хотіла б, щоб вона брала участь у штурмі фортеці. Її треба зупинити. Ти бачив її пляму через око? - спитала вона Максуда і той кивнув. - Я вбила таку саму. Мабуть, її сестру. Вона прагне помсти. Думаю, мені треба бути на виду і піти в маленькому загоні, щоб підштовхнути її до нападу. Далі за справу візьмуться подрібнювачі та чемпіони. Поки я вб'ю Химерницю, ви розправитеся з її незвичайним військом. Всі задоволені. Та ще й довідаємося, що там із луксорами.

- А якщо тисяча луксорів вирішить на нас накинутися? - поставив цілком резонне запитання Максуд.

- Ми зупинимо їх, якщо ти ще раз покажеш той чудовий спосіб збільшення сил. - втупив у воїна свій погляд похмурий.

-По-мил-ка! - твердо заявила Амайанта. - Хоча, чого я намагаюся. Адже ти вже все вирішив.