частина сьома

Частина сьома
Він написав пізно. Не настільки, щоб це було дивно, але достатньо, щоб я відчула укол тривоги. Ім’я висвітилося на екрані коротко й різко — Макс. Я дивилася на нього, ніби на попередження. Серце пришвидшилося, пальці стали холодними. Я не відкривала повідомлення кілька хвилин, дозволяючи напрузі зробити своє.
Текст був простий. Без зайвих слів. Він писав, що не хоче порушувати межі, але хотів перевірити, чи я гаразд. Ця обережність збивала з пантелику більше, ніж наполегливість. Мене тягнуло відповісти — і так само тягнуло сховатися. Два імпульси, що тягнули в різні боки.
Я відповіла коротко. Обережно. Без деталей. Між рядками було більше, ніж у словах. Напруга росла не від сказаного — від невисловленого. Я відчувала його присутність по той бік екрана, і це лякало. Бо водночас гріло. Я ненавиділа цю суперечність у собі.
Макс не поспішав. Його паузи були точними, ніби він зважував кожну секунду. Він ставив запитання, на які можна було відповісти «так» або «ні». Давав можливість зупинити розмову. І щоразу, коли він залишав мені вихід, я ловила себе на бажанні залишитися.
Тригер піднімав голову. Я напружувалася, ловила дихання, шукала ознаки загрози. Але Макс не тиснув. Не випитував. Не вимагав близькості. Напруга між нами була іншою — щільною, мов туман, у якому не видно дороги, але відчувається рух.
Я сказала, що мені важко довіряти. Написала це прямо. Крапка. Відповідь прийшла швидко: він розуміє і не поспішає. Це слово — не поспішає — зачепило. Бо зі мною завжди поспішали. А тут — ні. Це не знімало страх, але змінювало його форму.
Ми зупинилися на півфразі. Без обіцянок. Без фіналу. Я відклала телефон і довго сиділа в тиші, прислухаючись до себе. Напруга не зникла — вона осіла глибше, стала уважною. Я знала: між нами є щось небезпечне і водночас чесне. І якщо я піду далі, це буде мій вибір.
Я ще не була готова. Але вперше за довгий час я дозволила собі подумати: можливо. Не сьогодні. Не без страху. Але колись. І цього «колись» виявилося достатньо, щоб ніч не здавалась порожньою.