шоста частина

Частина шоста
Після тієї зустрічі мене накрило не одразу. Спершу було дивне полегшення — ніби я пройшла вузьким мостом і не впала. А потім прийшов відкат. Тихий, липкий. Уночі. Коли не було свідків і не треба було тримати обличчя.
Я лежала й слухала, як серце б’ється занадто голосно. Думки розповзалися, як туман, і в кожній з них було минуле. Я ловила себе на тому, що знову переглядаю розмову по кадрах: інтонації, паузи, погляди. Шукала небезпеку там, де її, можливо, не було. Це виснажувало більше, ніж сама зустріч.
Морально я хиталася. Хотілося закритися, обрубати будь-який контакт із тим світом, де були імена, пов’язані з ним. Хотілося стерти лінії, що знову проступили. Але водночас з’явилося інше відчуття — тонке, незручне: я витримала. Я не зламалася в моменті. Це не робило мене сильнішою миттєво, але змінювало внутрішній баланс.
Я дозволила собі поганий день. Не героїчний. З кавою, що остигла, і мовчанням, яке не тиснуло. Я записувала думки, не намагаючись їх виправити. Називала речі своїми іменами: мені страшно, мені соромно, я злюся. Моральна чесність виявилася важчою за будь-які рішення.
Спокуса повернутися до самопокарання приходила хвилями. Вона обіцяла знайоме полегшення. Я не вступала з нею в суперечки — просто не йшла за нею. Заземлювалася в дрібницях: холод підлоги, рахунок дихання, реальні звуки за вікном. Це було не красиво, але працювало.
Я подумки повернулася до його погляду — не як до загрози, а як до факту. Він не врятував мене і не зруйнував. Він був частиною світу, який я вчусь переносити знову. Це відкриття було несподівано заспокійливим: не кожна зустріч мусить мати фінал.
До вечора втома стала глухою, але рівною. Я не святкувала перемог і не писала собі маніфестів. Я просто визнала: сьогодні я втрималася. Цього достатньо. Мій шлях не лінійний, і я більше не змушую його бути таким.
Я заснула з відчуттям, що прірва все ще поруч. Але тепер між нами був крок. Малий. Мій. І поки він є, я йду далі.