частина п'ята

Частина п’ята
Я впізнала його не одразу. Лише коли він назвав моє ім’я так, як колись називали в домі, де я намагалася бути «нормальною». Зведений брат мого колишнього. Тінь із минулого, яке я старанно тримала на відстані. Його поява була невчасною, як спалах світла в темній кімнаті — різко й боляче.
Ми стояли навпроти, і між нами висіло не повітря — історія. Його погляд був уважний, без цікавості, без оцінки. Це збивало з пантелику. Я чекала запитань, жалю або звинувачень. Натомість — тиша. Вона торкалася тригером: мовчання завжди повертало мене туди, де я не могла говорити.
Тіло зреагувало першим. Напруження в плечах, різкий імпульс зникнути. Я відчула знайоме бажання сховатися в собі, покарати себе за сам факт зустрічі. Минуле стискалося в грудях, шепочучи, що я знову на небезпечній території. Я зціпила зуби й залишилася.
Він сказав, що знає небагато. І що не прийшов за поясненнями. Фраза була простою, але вдарила сильніше за будь-який допит. Я не знала, як тримати кордони, коли їх не штурмують. Мені довелося навчитися цьому на ходу.
Я відповіла коротко. Без деталей. Назвала межі й попросила поваги. Голос тремтів, але не зірвався. Це було нове відчуття — говорити й не виправдовуватися. Він кивнув. Не з полегшенням — з прийняттям. І не поставив наступного запитання.
Тригер не зник. Він сидів усередині, шкрябав, нагадував, що довіра — ризик. Але цього разу я не дозволила йому керувати. Я відстежувала дихання, відчувала підлогу під ногами, трималася за реальність. Самопокарання підкрадалося, обіцяло просте рішення. Я сказала йому «ні». Вперше так чітко.
Ми розійшлися без драм. Без обіцянок. Але я пішла з відчуттям, що щось зрушилося. Не назовні — в мені. Перемога була тихою: я пережила зустріч із минулим і не дала йому переписати теперішнє. Я залишилася цілою там, де колись розсипалася.
І, можливо, цей чоловік не був рятівником. Він просто не став загрозою. І цього виявилося достатньо, щоб я зробила ще один крок — не назад.