Розділ 4

Роуз вимкнула диктофон і глибоко вдихнула, намагаючись зібратися з думками. Її мозок працював на повну потужність, аналізуючи слова Тома. "Ден Раут..." — ім’я повторювалося у її свідомості, як ехо.

Тим часом лікарі дали Тому заспокійливе. Його крики поступово затихли, і він почав хилитися до столу, стаючи млявим.

— Ми більше не зможемо продовжувати, — тихо сказав лікар, дивлячись на Роуз. — Його стан нестабільний, і зараз він потребує відпочинку.

Роуз кивнула, відходячи від столу. Вона ще раз поглянула на Тома, який тепер виглядав, ніби зовсім зламався. Його слова були дивними і хаотичними, але вона знала, що в них є зерно правди.

— Підготуйте для мене повний звіт про нього, — звернулася вона до лікаря. — Все, що стосується його життя, родини, друзів... І знайдіть будь-які згадки про Дена Раута.

Лікар записав її прохання, але в його очах читалася деяка стурбованість.

Картнер і Джонсон чекали її біля дверей. Вони мовчали, але їхні обличчя були напруженими. Роуз підійшла до них і пошепки сказала:

— Ми маємо знайти цього Дена Раута. Він — ключ.

— Ми вже працюємо над цим, — відповів Джонсон. — Але це ім’я... Ми не знайшли жодного зв’язку з ним у справі.

— Можливо, він спеціально ховається, — додав Картнер, його голос був тихим, але серйозним. — У будь-якому разі, це варто перевірити.

Роуз кивнула, і вони разом покинули кімнату. У коридорі стояла гнітюча тиша, лише звуки віддалених кроків і шелест паперу.
Вийшовши на вулицю, вони зупинилися біля машини детектива Клайда. Повітря було прохолодним, і Роуз інстинктивно закуталася в пальто.

— Отже, що далі? — запитав Клайд, спираючись на дверцята авто.

Роуз зупинилася, поглянула на нього і впевнено відповіла:

— Ми знайдемо Дена Раута.

Картнер і Джонсон обмінялися поглядами, їхні обличчя виражали турботу та втому. Картнер першим озвався:

— Ні, Роуз, ми їдемо додому. Зараз уже пізня година, ти й так втомилася. Усе це ми продовжимо завтра.

— Але... — почала було Роуз, але Джонсон її перебив:

— Жодних "але". Ми всі виснажені. Ти теж, навіть якщо не хочеш цього визнавати. Краще відпочити і з ясним розумом повернутися до цієї справи вранці.

Роуз зітхнула, трохи розчарована, але змушена була визнати, що вони мали рацію. Її тіло відчувало втому, навіть якщо розум ще кипів від думок.

— Гаразд, — неохоче погодилася вона. — Завтра.

Джонсон відкрив двері взятої напрокат машини, жестом запрошуючи її сісти.

— Це правильне рішення, — сказав він із легкою усмішкою.

Роуз сіла на заднє сидіння, а Картнер зайняв місце поруч із нею. Джонсон, який був за кермом, теж сів, і вони плавно рушили з парковки.

В темряві ночі машина повільно рухалася тихими вулицями міста. Роуз сперлася головою на вікно, поглядаючи на відблиски вуличних ліхтарів. Її очі почали важчати, і через кілька хвилин вона вже дрімала.

Картнер, сидячи поруч із нею, час від часу поглядав у її бік. Її обличчя в напівтемряві виглядало спокійним, але він знав, що в її голові зараз відбувається буря.

— Вона сильна, — тихо сказав він, звертаючись до Джонсона. — Але їй треба навчитися відпочивати.

— Так, — погодився Джонсон, не відриваючи погляду від дороги. — Завтра буде важкий день.

Машина їхала далі, залишаючи позаду гнітючу будівлю психлікарні, поки місто поступово занурювалося в нічну тишу.

Машина м'яко загальмувала біля будинку, який тимчасово став для Роуз домівкою. Джонсон вийшов першим, обійшов машину й відкрив двері для Роуз. Вона прокинулася від легкого поштовху, і її очі швидко пробіглися по обличчях чоловіків.

— Ми вдома, — сказав Джонсон із теплою усмішкою.

Роуз кивнула, потягнулася й вийшла з машини. Ніч була прохолодною, і легкий вітерець розвівав її волосся. Картнер узяв її сумку, яку вона залишила в машині, і попрямував до дверей.

— Тобі точно треба трохи відпочити, — додав він, відчиняючи двері.

— Так, так, відпочинок, — відповіла Роуз, заходячи до будинку. Її тон був трохи саркастичним, але в глибині душі вона знала, що вони мали рацію.

Увійшовши всередину, вона скинула взуття і попрямувала до своєї кімнати, зупинившись лише на мить, щоб попрощатися:

— Добраніч, хлопці. Сподіваюся, завтра ви не змусите мене знову погоджуватися з вами, — вона посміхнулася, і в її голосі було відчутно нотку тепла.

— Добраніч, Роуз, — відповів Картнер, киваючи. Джонсон тільки кивнув, проводжаючи її поглядом.

Після того, як двері її кімнати зачинилися, чоловіки залишилися внизу. Картнер зняв піджак і кинув його на спинку стільця, а Джонсон упав у крісло, глибоко видихнувши.

— Вона витривала, але на межі, — тихо промовив Джонсон.

— Знаю. Завтра їй потрібен ясний розум. Якщо ми помилимося в чомусь, це може коштувати життя, — сказав Картнер, наповнюючи склянки водою.

— Ти думаєш, цей Ден Раут дійсно має якесь відношення до справи? — запитав Джонсон.

— Не знаю. Але ми не маємо права ігнорувати навіть найменший слід, — відповів Картнер, передаючи склянку Джонсону.

— Тоді завтра ми це перевіримо. А зараз… Нам теж не завадить трохи сну, — сказав Джонсон, встаючи з крісла.

Обидва чоловіки розійшлися по своїх кімнатах, залишаючи тишу і темряву огорнутим будинок.

Роуз вийшла з душу, почуваючись трохи краще, але втома все ще була на обличчі. Вона вирушила на кухню, аби трохи поїсти. В холодильнику було кілька фруктів, і вона втамувала голод, сідаючи за стіл. Її думки продовжували мчати, намагаючись впорядкувати все, що сталося за останні години. Після невеликого перекусу вона піднялася в свою кімнату.

Увійшовши в неї, Роуз закрила двері, скинула з себе одяг і лягла в ліжко. Спокійна обстановка навколо допомогла їй розслабитися, і вона швидко заснула. Сон прийшов дуже швидко, але не такий, як зазвичай. Це був дивний сон, в якому вона відчувала себе ніби глядачем, а не учасником.

У темряві сну Роуз побачила себе. Її тіло лежало на підлозі, бездушне, і, хоча вона не могла рухатися, вона чітко бачила кожну деталь, кожен вираз обличчя людей навколо. Її мама стояла поряд, її обличчя було спотворене від горя, вона голосно кричала, не вірячи в те, що сталося.

Містер Картнер і Джонсон були поруч, вони тримали її бездушну руку. Вони виглядали засмученими, але сильними. Їхні обличчя відображали емоції, яких вона ніколи б не хотіла бачити. Вони оплакували її смерть, хоча Роуз відчувала, що все це було лише якимось передчуттям. Вона дивилася на свою матір, її нестерпний біль було важко витримати. І це відчуття, що вона не могла рухатися, не могла виговорити жодного слова, тільки спостерігати, було неймовірно важким.

Все в її сні здавалося таким реалістичним — кожна деталь була чітко відображена, кожна емоція, кожен крок — все було таким живим, що Роуз відчула, як її серце стиснулося від цього кошмару.  Сон був настільки яскравим, що, коли Роуз прокинулася, вона відчула себе зовсім іншою.

Зі здивуванням і хвилюванням вона прокинулася в темряві кімнати, глибоко зітхаючи. Тіло все ще відчувало себе важким від втоми, але її думки стали ще більш заплутаними.