Розділ 2

Роуз прокинулась від слабкого шуму внизу. Спочатку вона не зрозуміла, де знаходиться, але побачивши темно-зелені стіни своєї кімнати, згадала: Чикаго, новий будинок, нове життя.

Вона прислухалась. Здається, чоловіки щось обговорювали на кухні. Їхні голоси були приглушені, але достатньо чіткі, щоб розпізнати знайомі інтонації. Роуз повільно піднялася з ліжка, обійшла кімнату і відкрила двері. У коридорі було тихо.

Спустившись на перший поверх, вона побачила Картнера і Джонсона, які сиділи за столом з чашками кави. Їхні обличчя були зосередженими, і вони, здається, обговорювали щось важливе.

— Щось трапилось? — запитала Роуз, привернувши їхню увагу.

— Прокинулась? — Картнер усміхнувся, поклавши чашку на стіл. — Ми намагалися не шуміти.

— Нічого серйозного, просто говоримо про завтрашній день, — додав Джонсон, жестом запрошуючи її приєднатися.

Роуз сіла поруч, витягнувши ноги вперед, і з цікавістю поглянула на обох чоловіків.

— І що ж завтра?

— Завтра ми офіційно починаємо працювати в агентстві. Нам треба буде розібратися з усіма справами, які залишились невирішеними. — Картнер обережно добирав слова, уважно дивлячись на Роуз.

— У Чикаго це буде трохи складніше, ніж у Денвері, — додав Джонсон. — Тут інша динаміка, більше людей, більше злочинів.

Роуз кивнула. Вона знала, що це був лише початок. Їхнє рішення переїхати сюди мало серйозні наслідки, і тепер на них чекала робота в умовах, яких вона раніше не знала.

— Я готова, — впевнено сказала вона, поглянувши на обох.

— Впевненість — це добре, — погодився Картнер. — Але головне пам’ятати: тут усе буде інакше.

Джонсон підняв чашку з кавою і додав із легкою посмішкою:

— А ти ще встигнеш скучити за старими справами.

Роуз лише посміхнулась. Вона не могла передбачити, які випробування чекали попереду, але знала одне: вона не дозволить ніякому страху або сумнівам зупинити її.

Наступного ранку Роуз прокинулася від запаху свіжозвареної кави. Вона протерла очі, на мить забувши, де знаходиться. Але швидко згадала де вона.

Вона швидко одягнулася, вибравши строгий, але зручний костюм, і зібрала волосся в акуратний хвіст. Її зап’ястя прикрашав браслет, подарований мамою, — маленька деталь, яка нагадувала їй про сім’ю.

Коли вона спустилася вниз, містер Джонсон уже стояв біля кухонного столу, п’ючи каву, а Картнер займався приготуванням сніданку.

— Доброго ранку, — привіталася Роуз, підійшовши ближче.

— Доброго ранку, — відгукнувся Джонсон, усміхнувшись. — Спала як?

— Добре, дякую. А ви?

— Ми з Картнером довго обговорювали план на сьогодні, — відповів він, відпивши кави. — Але спокійно.

Картнер обернувся до неї, тримаючи тарілку з омлетом і підсмаженим хлібом.

— Снідай, — сказав він, поставивши тарілку перед Роуз. — Нам потрібні сьогодні сили.

Роуз усміхнулася і взяла виделку.

— Дякую. Ви завжди такий уважний?

— Тільки коли хочу справити враження, — пожартував Картнер, викликавши посмішку не тільки в Роуз, але й у Джонсона.

Після сніданку всі троє зібрали свої речі й вийшли до машин. На вулиці було прохолодно, ранковий туман усе ще висів у повітрі. Місто потроху оживало, машини гуділи, а люди поспішали на роботу.

— Готові? — запитав Джонсон, стоячи біля своєї машини.

— Завжди, — впевнено відповіла Роуз, сідаючи в авто містера Картнера.

Машина рушила, і вони виїхали на головну дорогу. Чикаго відкривався перед ними у всій своїй величі: високі будівлі, шумне життя й нескінченний потік людей.

— Це місто... наче інший світ, — тихо промовила Роуз, дивлячись у вікно.

— Воно таким і є, — погодився Картнер. — Але ми впораємося.

Їхній шлях пролягав до офісу агентства, де на них чекали нові справи, нові виклики й нові знайомства. Роуз відчувала, як хвилювання змішується з нетерпінням, але вона знала одне: вона тут не випадково. Вона готова довести, що варта цього шансу.

Машина плавно зупинилася біля високої будівлі в центрі міста. Скляний фасад відбивав перші промінці сонця, додаючи Чикаго магічної аури. Роуз уважно роздивлялася офіс, який відтепер стане її новим робочим місцем.

— Оце воно? — запитала вона, виходячи з машини.

— Саме так, — підтвердив Картнер, обійшовши автомобіль. — Це агентство спеціалізується на найскладніших справах. Ти побачиш, що тут працюють найкращі.

Джонсон припаркував свою машину поруч і вийшов, закидаючи куртку на плече.

— Ну що, всі готові справляти враження? — запитав він, підморгуючи.

— Тільки якщо ти не затьмариш нас своїм шармом, — усміхнулася Роуз.

Вони зайшли до будівлі. Усередині все було сучасним і стильним: мармурова підлога, скляні перегородки, світлі меблі. Біля ресепшена стояла молода жінка, яка привітно усміхнулася.

— Доброго ранку! Ви новачки?

— Саме так, — відповів Картнер, подаючи документи. — Марк Картнер, Рід Джонсон і Роуз Рейд.

Жінка швидко перевірила їхні дані в системі й кивнула.

— Ласкаво просимо. Ваш керівник вже чекає на вас у залі на п’ятому поверсі. Ліфт праворуч.

Піднявшись на п’ятий поверх, вони увійшли до просторої кімнати, де їх зустрів високий чоловік у строгому костюмі. Його гострі риси обличчя й проникливий погляд одразу видавали людину з багатим досвідом.

— Я Девід Ларкінс, ваш новий начальник, — сказав він, потискаючи кожному руку. — Чув багато хорошого про вас, особливо про міс Рейд.

— Дякую, — стримано відповіла Роуз, намагаючись приховати хвилювання.

— У нас зараз кілька важливих справ, які вимагають вашої уваги, — продовжив Ларкінс, киваючи їм сісти. — Але перед тим, як ми почнемо, мені потрібно ознайомити вас із деякими правилами й очікуваннями.

Роуз уважно слухала, записуючи важливі моменти. Вона відчувала, що опинилася в команді професіоналів, і це тільки підвищувало її мотивацію.

Після зустрічі Ларкінс роздав їм папки з першими справами.

— Почнемо з цієї. Нещодавно було виявлено два тіла, і судячи з почерку, це може бути пов’язано зі старими нерозкритими справами. Я хочу, щоб ви вивчили це й долучили свої ідеї.

Роуз відкрила папку, пробігаючи очима матеріали. Її увагу привернули фото місця злочину. В голові одразу виникли питання, але вона поки що мовчала, уважно вивчаючи деталі.

— У вас є всі ресурси, щоб почати, — сказав Ларкінс. — Якщо щось знадобиться, звертайтеся до мене. І пам’ятайте: час — не на нашому боці.

— Ми це розуміємо, — впевнено відповів Картнер, встаючи.

Вони вийшли з зали, тримаючи папки. У повітрі витала атмосфера серйозності й рішучості.

— Ну що, почнемо? — запитала Роуз, дивлячись на колег.

— Почнемо, — відповів Джонсон, кивнувши. — У нас попереду довгий день.