Розділ 1

Роуз стояла в дверях будинку, збираючи останні речі. Усе, що їй залишалося, — це попрощатися з батьками і вирушити далі. Вона поглянула на батька, який вже збирався йти до свого будинку, а потім обернулася до матері.

— Роуз, ти точно готова? — запитала мама, з ніжністю дивлячись на свою доньку.

Роуз кивнула і вдала посмішку.

— Так, мамо. Чикаго буде чудовим місцем для нового початку.

Мама підняла брови, трохи нервово оглядаючи доню.

— Але, доню, ти не боїшся жити разом із двома чоловіками? Вони ж тебе… кохають.

Роуз здивовано поглянула на матір і усміхнулася.

— Мамо, не переживай, вони не заподіють мені шкоди. Я їм довіряю.

Мама обійняла Роуз, обережно поцілувавши в лоб. Її серце, хоча й трошки хвилювалося, було заспокоєне її словами.

— Я знаю, доню. Але будь обережною.

Роуз кивнула, відчуваючи в словах матері турботу. Це було важливо. Їй хотілося б, щоб все було добре, хоча і розуміла, що попереду ще багато незвіданого.

Раптом батько, що стояв осторонь, наблизився до неї з подарунком в руках.

— Це для тебе, — сказав він, простягаючи коробку.

Роуз здивовано взяла її, піднімаючи погляд на батька.

— Що це? — запитала вона.

— Я знаю, що ти не будеш тут на день народження, тож ми вирішили, що краще зараз віддати тобі цей подарунок.

Роуз усміхнулася, хоча і відчувала невелике хвилювання. Вона обережно розпакувала коробку, і всередині виявився медальйон. Він був простий, але витончений, такий, що відразу привертав увагу своєю старовинною елегантністю.

— Дякую, — сказала вона, не зводячи погляду з медальйону.

— Ти завжди будеш частиною нашої родини, — додав батько, торкнувшись її плеча.

Роуз обняла його, а потім, попрощавшись з батьками, сідає в машину. Містер Картнер був за кермом, а Джонсон сидів поруч. Роуз забрала свої речі, хоча й було їх чимало, і машина вже вирушала до Чикаго. Дорога була довгою — 14 годин та 40 хвилин, і час минав повільно, особливо коли Роуз відкрила перший подарунок.

Вона знову витягла медальйон із коробки і обережно відкрила його. На одній стороні зображувалися її батьки в молодості. Вони посміхалися, стоячи поруч із дядьком Алексом. Всі троє виглядали безтурботними, щасливими, ніби нічого не могло зруйнувати їхній світ. Вона зрозуміла, що цей медальйон був не просто прикрасою. Це був спогад про важливу частину її життя, що залишалася в минулому.

Але коли вона перевернула медальйон, серце на мить завмерло. На іншій стороні були зображені вона і Емілія, обидві у чудових літніх сукнях. Емілія посміхалася так, як завжди — з тією дитячою безтурботністю, якої Роуз часом так не вистачало. Вона виглядала щасливою, її очі світилися від радості, і це було для Роуз одночасно чудовим і болісним. На знімку їхня розлука ще не була відчутною, але Роуз чітко відчувала, що це не була просто мить щастя. Це був момент, коли їхня історія вже мала змінитися.

Роуз ніжно стиснула медальйон в руках, знову переглянувши зображення. Вона знала, що це був справжній скарб, який її батьки подарували їй не просто так. Це було нагадуванням про те, що, попри всі труднощі і зміни, вона завжди залишиться частиною своєї родини.

— Це справжній скарб, — прошепотіла Роуз, стискаючи медальйон.

Машина їхала довгими, безкінечними годинами, зупиняючись на заправках, щоб поповнити паливо, або поїсти щось на ходу. Роуз, втомлена після довгої дороги, згодом заснула в машині. Її голова обережно впала на подушку, а її сон став глибоким і спокійним. Весь цей час містер Картнер і Джонсон без зайвих розмов намагалися створити для неї комфортні умови.

Через кілька годин, коли машина зупинилася для короткої перерви, вони вирішили випити кави. Джонсон сів за кермо, а Картнер підійшов до Роуз, обережно поклавши її голову на своє плече, щоб вона могла відпочити, не відчуваючи дискомфорту під час короткої зупинки. Його спокійний рух і ніжність говорили більше, ніж слова.

Джонсон, усміхнувшись, подивився на Роуз через дзеркало заднього виду і, мимохідь, сказав:
— Наступного разу я буду сидіти з нею.

Картнер злегка усміхнувся, та відповів:
— Побачимо, Джонсон, побачимо.

Роуз не почула цієї розмови, оскільки була занурена в глибокий сон. Її сон був дивним і водночас реалістичним.

У її сні був її дядько Алекс, живий і здоровий, поруч з Емілією, хоча Роуз не могла зрозуміти, її сестра була за ґратами. У сні Емілія стояла зла і нещасна. Роуз, підходячи до неї, з тихим болем у голосі запитала:
— Для чого ти це зробила? Чому все сталося так?

Емілія поглянула на Роуз і з безжальним виразом обличчя відповіла:
— Мені подобалося бачити страждання цих чоловіків, які зраджували. Це було моє задоволення.

Роуз мовчала, вона не знала, що відповісти, але дядько Алекс, який тримав Роуз за руку, тихо сказав, відводячи її вбік:

— Я хоч і мертвий, але в твоєму серці я буду завжди живим.

Роуз не могла стримати сліз, і, опустивши голову, почала плакати. Дядько Алекс, ніжно торкнувшись її плеча, промовив:

— Мила, не потрібно плакати. Так мало статись. І пам’ятай, завжди будь на… Чикаго.

Роуз на мить відчула порожнечу, бо дядька вже не було чутно. Вона намагалася не прокинутися, але її серце було переповнене емоціями, і перед тим, як її очі відкрилися, вона гучно крикнула:
— Люблю тебе!

В цей момент вона різко прокинулася і зустріла погляд містера Картнера. Він дивився на неї, уважно і м’яко, поки його рука лагідно гладила її по волоссю.

— Все добре, Роуз. Ти просто спала, — тихо сказав він, і його спокійний голос заспокоїв її душу.

Роуз відчула, як його присутність приносить їй заспокоєння, і хоча в її серці залишалося ще багато запитань і болю від снів, тепер вона знала, що в неї є підтримка.