1 Розділ

Я бігла через поле, спотикаючись об горбики, у груди ніби впивалися розпечені голки, але я не могла зупинитися. Вітер позаду ставав сильнішим, перетворюючись на дикий рев, а хмари закручувалися спіралями, ніби готувалися поглинути все навколо. Я озиралася кожні кілька секунд, боячись, що буря наздожене мене раніше, ніж я встигну сховатися. Краєм ока я помітила рух попереду, але зупинитися не встигла. Наступної миті щось тверде й несподіване виникло переді мною — і я врізалася в нього. У нього.

Я похитнулася, ледь утримавши рівновагу, і підняла погляд. На мить час ніби зупинився. Його обличчя було нереальним, ніби створеним не природою, а вправним скульптором. Високі вилиці, прямий ніс, чітко окреслені губи — усе досконале. Але найбільше вражали очі: глибокі, яскраві, як два шматочки неба, яке я давно вже не бачила чистим. Здавалося, вони могли проникнути в саму душу, змусити забути про бурю, поле й увесь світ довкола. Він нічого не сказав, лише схопив мене за руку. Його пальці були холодними, але сильними, наче сталеві кайдани. Ривком він повів мене до лісу. Я спробувала щось запитати, але дихання не слухалося, і слова застрягли в горлі. Я просто йшла за ним, відчуваючи, як земля під ногами тремтить усе сильніше. Ми заглиблювалися в ліс, а буря була вже зовсім близько. Гілки хльостали мене по обличчю, і я досі не могла зрозуміти, хто він і чому вирішив допомогти.

Він різко відпустив мою руку і, не сказавши ні слова, почав нишпорити серед купи гілок, каміння та бур’яну, ніби щось шукав. Я стояла, спантеличено дивлячись, як його пальці вправно обмацують землю. Через мить почувся скрегіт — він натиснув на щось, і перед нами відкрилися масивні двері, вмонтовані просто в землю.

— Туди, — коротко кинув він, навіть не дивлячись у мій бік.

Я не встигла ні запитати, ні опиратися, як він буквально штовхнув мене вперед. Я з криком полетіла вниз у темряву. В повітрі пролунав глухий удар, і я опинилася на холодній бетонній підлозі. Мої руки трималися за шорстку поверхню, а в голові дзвеніло від несподіваного падіння. Зверху почувся шум, і за секунду він стрибнув слідом за мною. Приземлився легко, безшумно, наче звик до таких ситуацій. Його силует майже одразу нахилився до мене.

— Вставай, — коротко наказав він, схопивши мене за лікоть і поставивши на ноги.

Я спробувала щось сказати, але він знову потягнув мене вперед. Коридор був вузький, стіни сирі, бетонні, з численними тріщинами, з яких просочувалася вода. Лампи, що висіли під стелею, миготіли, кидаючи на нас химерні тіні. Мої босі ноги чули холод бетонної підлоги, а вуха ловили звук капель, що падали зі стелі десь у глибині. Ми пройшли кілька поворотів, і нарешті він різко штовхнув двері, що вели до невеликої кімнати. Всередині було тісно, але затишно. Уздовж однієї зі стін стояла залізна полиця, заставлена моніторами, що тихо мерехтіли зеленим і сірим світлом. Кілька проводів звисали з них, тягнучись до ящика на підлозі. У кутку стояло металеве ліжко з акуратно застеленою ковдрою, поруч — стара дерев’яна шафа. Під ліжком виднілася пара черевиків. На столі біля моніторів лежали інструменти, кілька книг, зошит із записами і банка, наполовину заповнена невідомою рідиною. Лампа над столом освітлювала приміщення теплим світлом, створюючи різкий контраст із холодом і темрявою коридору. Я здивовано озирнулася, а потім перевела погляд на нього. Його волосся мокрими пасмами падало на чоло, з кінчиків стікали краплі дощу, залишаючи сліди на його плечах. Я дихала важко, але побачила, що і йому було не легше. Моє волосся, сплутане і мокре, лежало на плечах, прилипаючи до обличчя. Його пальці, які досі стискали мою руку, нарешті розтиснулися. Він зробив крок назад і, важко дихаючи, уперше подивився прямо на мене.

— Лука, — промовив він, простягаючи руку для рукостискання.

Його голос був низьким, спокійним, але за цим спокоєм ховалася напруга. Я невпевнено глянула на нього, і, не знаючи, що ще робити, стиснула його холодну, але міцну руку.

Він перевів погляд на мої босі, подряпані ноги, і я помітила, як його губи розтягнулися в м’якій, майже заспокійливій посмішці. Лука підійшов до шафи в кутку, витягнув стару, але доглянуту пару жіночих кросівок, які виглядали так, ніби їх хтось спеціально зберігав для мене.

— Тримай, — сказав він, опускаючись на одне коліно.

Я, все ще ошелешена, не могла сказати ні слова, коли він поставив кросівки собі на коліно, обережно взяв мою ногу і почав взувати мене. Його руки працювали швидко, але дбайливо, і на мить у мене з’явилося відчуття, що я знаю його вже давно.

— Другу, — коротко попросив він, і я, слухняно піднявши іншу ногу, дозволила йому завершити свою турботливу роботу.

— Сідай, — вказав Лука на стілець біля столу.

Я мовчки виконала його наказ, поки він повернувся до столу, взяв металеву кружку, налив у неї кави з термоса і поставив переді мною. Поруч поклав кілька печив, загорнутих у тонкий папір.

— Їж, тобі треба сили, — сказав він, присівши навпроти.

Він видавався загадковим, але водночас його спокійна впевненість і турботливість змушували відчувати себе в безпеці. Його волосся все ще було мокрим, але він, здається, не зважав на це. Темно-сірий светр, який він носив, підкреслював його широку статуру, а на зап’ясті виднівся браслет із кількома маленькими металевими підвісками.

— Ну що ж, — промовив він нарешті, легким тоном, наче ми вже були знайомі. — Тут переховуюся... і паралельно вчуся виживати.

Він посміхнувся, і я помітила маленьку ямочку на його правій щоці. Його блакитні очі, хоч і приховували втому, випромінювали тепло.

— Зрозуміло, — ледь чутно відповіла я, нарешті знаходячи свій голос.

Лука трохи нахилив голову, уважно дивлячись на мене. Його погляд ніби підштовхував мене до розповіді, і я зрозуміла, що він чекає почути мою історію.

— Мене звати Єва, — почала я нерішуче. — Я... жила в місті, до того, як усе це сталося. Спершу бурі були рідкими, але з кожним місяцем вони ставали сильнішими. Люди почали зникати. А потім... — я запнулася, намагаючись зібратися.