Безхатько

Раптом почався дощ. Рудий притиснувся до магазину де поряд під накриттям також поховалися люди.

– Ще собаки тут бракувало, – прошипів хтось. – Ану пішов звідси!

Пес зіщулившись побіг під лавку, лягти там було ніде, бо там  розлилася калюжа, довелося стояти. Постоявши так в незручному положенні, собака пішов шукати інший сховок. Але не встиг він знайти нічого підходящого, як приїхав потяг. Люди швидко пересувались пероном, щоб встигнути сховатися від дощу. Ось біжить чоловік з хлопцем, обидва з рюкзаками, прямують в сторону вокзалу. Щось знайоме видалось Рудому в тій худій хлоп’ячій постаті... І він пішов слідом. На вокзалі заліз під лавки і там притиснувся до прохолодної підлоги, щоб стати менш помітним. Тут було сухо, хоч і гамірно, але це можна було терпіти.

– Тату! Дивись, навпроти нас під лавкою пес ховається, – вигукнув хлопець.

– А й справді. Мокрий, мабуть і голодний, – чоловік мав великі добрі очі і міцні руки. Покопирсавшись у своєму рюкзаку, він дістав канапку, яку поклала завбачлива дружина, і кинув шматок собаці.

Той сторожко виповз з-під крісел, озирнувся, узяв харч і позадкував знову у свій сховок. Спочатку він облизав масло, далі з’їв ковбаску і закусив хлібом.

Хлопчик пильно придивлявся до пса, ніби намагаючись щось пригадати. А потім присів, став заглядати під лавку, ледве головою не торкаючись брудної вокзальної плитки.

– Мар’яне, що ти робиш? Нащо тобі цей собака? Я вже дав йому їсти, зараз закінчиться дощ і ми підемо на базар.

Але хлопець його вже не чув, він таки впізнав у цій худій, змоклій тварині свого рудого друга, якого так невдало віддали сторожеві.

– Рудий, – прошепотів хлопець. Пес стрепенувся так різко, що трохи гепнувся головою об сидіння. Очі його забігали, хвіст став немилосердно молотити підлогу. Теплий і вогкий язик лизнув хлопцю щоку, потім мокрий ніс тицьнувся йому в шию, ніби шукаючи захисту.

– Ти думаєш, що цей пес – це наше руде щеня, яке втекло від сторожа? – дивується чоловік проникливості хлопця, але на пса дивиться недовірливо.

– Так, тату. Он і краватка на шиї точно така, як була в нашого, і на кличку Рудий відзивається. – Пес під час розмови переводив погляд то на чоловіка, то на хлопця і час від часу виляв хвостом. – Давай заберемо додому, я сам його доглядатиму.

– Мама нас з хати вижене всіх трьох, якщо собаку притягнемо... – якось несміливо заперечив батько хлопця, але пригадавши хворобу сина, коли той побивався за собачам, став собі щось обмірковувати. Він звів брови, насупився, ніби проганяючи з голови якісь неприємні думки. –  Але нехай, якось буде, я почуваюсь некомфортно, що невдало підібрав господаря для Рудого, заберемо.

Мар’ян кинувся на шию батькові, потім став цілувати пса, а той дивився на нього, якось дивно радіючи, немов розумів, як все гарно складається в його собачому житті.

– Але все ж спочатку треба на базар. Зайдемо в зоомагазин дорогою, візьмемо Рудому ошийника і повідка, а то нас так в електричку не пустять. Зайшли в магазин, купили яскраво-червоний ошийник, поводок і мисочку.

Хлопець був такий щасливий, що забув, що на дворі моросить дощ. Говорив з собакою, чухав його за вухом, підстрибував і гарцював, копіюючи Рудого. А той в свою чергу намагався перегризти шкіряний поводок і це виглядало так, ніби пес веде хлопця, а не навпаки. На ринку купили все, що просила мама, і поспішили назад на електричку.

Хмари розбіглися в сторони і дали дорогу сонцю. Коли приїхав потяг, то пес трохи злякався і заходити не захотів, але після кількох вмовлянь і підпихань у спину, таки застрибнув у тамбур, а далі в вагон. Коли рушили, Рудий розпластався на підлозі і перелякано намагався триматись усім тілом за підлогу. Видно було, що отак подорожує він уперше.

Вже коли підходили до хати, хлопці втратили впевненість, побачивши на порозі молоду жінку, яка несла відро з картоплею до хати.

– Що це ви притягли? –  тицьнула пальцем у собаку. І, повернувшись до чоловіка, –  а ти куди дивився? Нащо дав приблуду присунути в хату? У нас же є одна, Жулька.

– Та хай вже буде. Це ж наш Рудий. Ми на вокзалі його знайшли, тинявся там. Мабуть втік від того волоцюги. Кажуть, що він ніби й бив його, – захищався чоловік невпевнено.

Побачивши, що буря почуттів вляглася, Мар’ян завів собаку в клуню, кинув на солому стару куртку і сказав:

– Рудий, місце!

Пес слухняно ліг і накрився хвостом. Хлопець пішов у хату, взяв нову тарілку, набрав їжі, в іншу – води, і заніс своєму другові під носа. Рудий потягнув повітря – запахло червоним борщем зі сметанкою. Страва швидко зникла, а посуд був миттю вимитий. Облизавши з рожевого носа шматок буряка, пес солодко задрімав.