Дитинство

Свої перші дні Рудий пам’ятав не дуже добре. Солома колола боки, брати штовхалися за їжу, а мамина шерсть приємно пахла молоком і вітром. Народився він восени, коли опало майже все листя, дерева поскрипували  голим гіллям, а ночі були темні і холодні.

А тепер молодий пес сам собі добував їжу як міг і шукав де переспати ніч. Проводжав дітлахів до школи, робив гарні очі і виляв хвостом, за це йому часом препадала якась булочка чи канапка. Нишпорив людними вулицями міста, забігав на базар. Але саме цього ранку у животі досить голосно заскавучав голод і погнав собаку на перон. Блохи теж не давали йому спокою, раз по раз кусаючи то за хвіст, то за вухо.

Скоро очікувалась ранкова електричка, тому біля вокзалу було досить гамірно. Он старенька бабця тягне важкі клунки, переставляючи їх по черзі на пероні. Поруч стоїть молода мама з коляскою, з якої звисає мале, намагаючись дотягнутись до кота, щоб нагодувати печивом. Печиво Рудий не любив, але не міг стримати обурення, що котяра перший отримє сніданок, відібрав печенько і довго його жував під лавкою, немов то була кістка.

Тим часом приїхав потяг, на пероні почалася давка, лемент і сварки. Хтось переїхав колесом візка ногу бабці, та зойкнула і кинула під ноги сумки, за які зачепився молодий чоловік і добряче гепнувся на тротуар. З його рук вилетів недоїдений хотдог, а з рота – нецензурна лайка. Їжу вже запримітив Рудий. Чоловік було потягнув руку, щоб підняти свій харч, як поруч шмигнула руда морда зі здобиччю в зубах. Електричка покинула перон, залишивши по собі трохи машинного масла на шпалах і обгортки від дешевих цукерок.

А колись... Знову поринув у спогади про дитинство. Коли цуценя вперше розплющило свої здивовані і допитливі очі, то ще не могло второпати, що є що. Поряд борсалися ще два цуцики. Брати горнулися одне до одного, щоб зігрітись. Вечоріло. Раптом десь почувся шурхіт і в три носи вдарив запах маминого молока. Після вечері собака пооблизувала щенят і повкладала спати.

– Ану геть звідси, – почулось над вухом, – понабігають тут, людей лякають! Геть!!!

Пес не відразу второпав, що ця лайка стосується його, відкрив одне око і скоса глянув на залізничника. Той брудним чоботом розмахнувся на Рудого і вже б копнув, якби пес не відскочив в сторону. Гаркнув на чоловіка і ображено пішов до кіоску, з якого пахло м’ясом, пиріжками та іншими смакотами. Запхав голову у смітник – не дістає, запхав глибше... перекинув. Урна з глухим цокотом покотилась по тротуару. Звідти посипались паперові кавові стаканчики, пляшки та інше сміття. З кіоску вискочила дівчина з віником у руці і пес весь зіщулився, передчуваючи неминуче. Дівчина поставила на місце смітник, підмела, щось пробурмотіла та й пішла назад. Рудий здивовано повернув голову на бік і чекав чим це все закінчиться. А дівчина повернулася з великим біляшем у руці і сказала:

– На, їж, але не лазь у смітті, і не жери там усе підряд, разом з поліетиленовими пакетами.

Пес акуратно взяв гостинець, вдячно заглянув дівчині в очі і побіг геть, щоб не передумала. Про що вона говорила, тварина не розуміла, але голос видався лагідним та приємним.

Отак починалися ранки у бродячого вокзального пса на кличку Рудий. Але він не завжди був бродячим...

– Мамо, мамо! Жулька народила троє цуценят! Два чорно-білі, а третій рудий, з білою краваткою на шиї, – біг від сараю радісний Мар’ян. Хлопець був високий, худий, мав приємні риси обличчя, а особливо притягували погляд великі чорні очі з довгими віями. Він дуже любив собак. По дорозі до школи роздавав свої обіди бродячим псам, хоча й отримував за це прочухана. Жулька прибилася до їхнього двору кілька місяців тому і школяр був радий часто бачити її у своєму подвір’ї.

– Де ті цуценята? – спитала не дуже радісно мама.

– У скирті соломи, за сараєм. Думаю, що їм там холодно, може заберемо до хати? – вмовляв Мар’ян.

– Кого до хати? Собак? Більше ти нічого не придумав? Йди, вчи вірша, а я вже розберусь, кому де жити.

Малий швиденько повчив уроки, взяв котлету, одягнув куртку і побіг до Жульки. Собака харч швидко ковтнула не жуючи і облизала Мар’яну пальці. Цуцики були ще зовсім сліпі, а нову істоту обнюхували з подивом. Хлопець перегладив усіх, але найбільше до душі йому припав руденький. Маленькі вуха, міцні лапи і милий хвостик з чорними пушинками на кінчику. Мар’ян щодня навідувався до цуценят, заодно щедро підгодовував їхню маму усім, що міг стягнути з кухні.