Оповідання

Коли він довго дивився мені в очі, я ніяковіла. Як у собаки може бути такий пронизливий погляд, ніби він людина й в душу тобі заглядає? Хоча мама завжди казала, що Рудий схожий на незграбного клоуна, бо він завжди стрибав як навіжений, коли з батьками ми приїжджали в гості до дідуся й бабусі в село, та крутився ніби дзиґа, аби виказати свою собачу радість. Але я завжди в глибині серця вірила, що мій чотирилапий друг особливий.

Взяти хоча б його життєвий шлях. Мій старший брат Славко знайшов Рудого ще цуценям на одному з сільских смітників. На той час у дідуся та бабусі вже був один пес на ім’я Річ, який їм вдосталь клопотів додавав по господарству, бо їв за чотирьох. Та хіба міг Славко пройти повз пухнастого цуценяти, у якого через руде хутро випирали ребра?

Того ж дня він вже з’їв подвійну порцію Річа та поселився у нашому сарайчику, де раніше жили гусі. Наступного тижня він випрошував усе, що тільки його нові господарі клали собі до рота: солоні огірки, банани, оливки, навіть цибулю – здається, йому було байдуже, який смак мала їжа, головне – її жувати.

Але як би добре ми його не відгодовували, минуле собаче так легко не перекреслиш. Пройшло з того часу вже сім років, а він досі тягнеться до смітників, коли ми разом гуляємо, і мені ледве вдається змусити Рудого піти далі. Він й досі кожного дня ходить кудись швендяти сам-самісінький, хоча дідусь й намагався колись прив’язати його до новенької будки, аби той не вештався скрізь. Та марно: Рудий так голосно скиглив і так сильно виривався, що одного дня порвав ланцюг.

Нашим з ним улюбленим маршрутом були прогулянки до дамби на ставку. Я обожнювала там проводжати заходи сонця, а він – гавкати на проїжджаючі повз нас машини. Він їх люто чомусь не любив. Та навіть такі мирні посиденьки часом не обходились без пригод: одного разу Рудий ледь не заліз в щілину між дамбою на мостом, де можна було запросто плюхнутися в воду – на щастя, я вчасно помітила його ентузіазм та втримала за нашийник. А іншого разу на тому ж місці йому не сподобалося те, що я підгодовую місцевих лебедів. Тому він з обуренням загирчав, стрибнув до води та ледь не відправився за ними в далеке плавання.

Хоча, наприклад, до пташенят маленьких він претензій не мав ніколи: Рудий міг лежати перед мискою з рештками своєї каші та спокійно дивитися, як горобці («птахи-волоцюги», як називає через їх нахабство горобців моя мама) завершують його порцію. Можливо, він відчував в них споріднені душі та бачив минулого себе, коли в нього не було їжі, і тому з щедрістю ділився?

Та коли йому набридало лежати перед мискою, Рудий міг піти й влягтися прямо в маминих квітках. Ото було галасу! Якщо таке ставалося, треба було знаходити мого друга наляканого десь в кутку нашого садка та забирати на довгу прогулянку, аби за цей час мама встигла заспокоїтися. А потім, коли ми поверталися, я любила заварювати собі м'ятний чай, брати чашку й книжку та сідати в садку під яблунею, бо знала, що рудий друг обов’язково примоститься поруч, і на серці в мене буде дуже затишно. Саме в ці моменти ми могли довго дивитися один в одному в очі та безмовно розмовляти про щось своє. Саме в ці миті я вірила, що за пухнастим рудим хутром та чорними вушками ховається хтось більший, ніж просто лінивий швендя, яким його вважала наша родина. Й одного разу сталося дещо, що нарешті змусило інших повірити в те, що вірила я.

Був дуже спекотний серпневий день, коли ми з батьками та братом приїхали на вихідні до дідуся з бабусею. Мені було тоді близкьо дванадцяти років.

Ми влаштувати обід в нашому садку, сховавшись у тіні яблуні, яка заспокійливо шелестіла листям під ледь відчутним вітерцем.

Шлях з Києва до нашого села зайняв три години на авто. Я встигла добряче зголодніти. То ж коли бабуся накрила на стіл голубці, вареники та млинці з грибами, я собі ні в чому не відмовляла, хоча мама й попереджала не наїдатися в таку спеку.

Як часто це бувало, я першою закінчила обід і залишила стіл, поки рідні активно обговорювали успіхи Славка у випускному класі та його плани вступати до Політехнічного інституту. Я сказала тихенько мамі, що піду до хати, аби там трохи почитати, але по дорозі вирішила, що краще проведу цей час з Рудим, якого я знайшла у дворі біля криниці. Він завжди знав, де у спеку знайти найпрохолодніше місце.

Я тихенько гукнула його, він ліниво підняв голову, але тут же швидко підірвався, коли побачив, як я потайки виходжу через хвіртку. Нікому нічого не сказавши, я пішла до ставка, аби трохи помочити у воді ноги, але шлях до улюбленого місця видався не з легких. Він пролягав через відкритий луг, на якому ні деревця не було. То ж через п’ятнадцять хвилин я вже сотню разів пожалкувала про те, що дійсно не залишилася вдома, аби читати роман Гюго «Собор Паризької богоматерi», або хоча би не одягла капелюшок. В голову добряче пекло. Та залишалася менша частина шляху, тому я вирішила все-таки йти далі.

Але раптом силует Рудого, який біг попереду, почав розмиватися перед моїми очима. Я відчула, як заклало вуха, запаморочилося у голові і стало дуже-дуже темно, наче вночі, коли небо застилали товсті простирадла хмар, і не було видно ні місяця, ні зірок.

Що було потім, я не могла згадати. Пам’ятаю лише, що переді мною раптом опинилося обличчя мами. На її щоках я відразу помітила два струмочки, які закінчувалися на підборідді. Сльози? Чому вона плаче?

Я озирнулася навколо – ліжко, на якому я лежала, та знайома картина із зимовим пейзажем на стіні підказали, що я в своїй кімнаті в будинку бабусі й дідуся. Але як я тут опинилася? Де Рудий? Ми ж тільки-но йшли до ставка.