Глава 9

Ранок нового тижня почався, як завжди, з різкого звуку будильника. Ніколь скривилася, намагаючись намацати телефон на тумбочці. З третьої спроби їй це вдалося. Тиша повернулася, але сон — ні.
Вона повільно сіла на ліжку, заплющивши очі й глибоко вдихнувши. Попереду був новий тиждень. Останній повноцінний перед екзаменами. Вона відчула тепло біля ніг. Опустила погляд. Флінн спав, згорнувшись клубком у неї в ногах, обійнявши подушку так, ніби це був його єдиний шанс вижити в цьому світі. Волосся розтріпане, дихання рівне, рука майже торкалася її щиколотки. Знову. Вона тихо видихнула.
Раніше вона б точно його скинула. Буркнула б щось про «особистий простір» і вигнала б його з кімнати.
Але тепер… Їй це починало подобатися.
Це відчуття, що хтось просто є поруч. Просто спить біля твоїх ніг, ніби це найприродніше місце у світі.
— Ти неможливий… — прошепотіла вона ледь чутно.
Він щось пробурмотів уві сні і трохи сильніше притиснув подушку.
Ніколь обережно звісила ноги з ліжка, намагаючись його не розбудити. На секунду вона затрималася, дивлячись на нього. Через тиждень — перший екзамен. Думка вдарила холодом. Математика. Історія. Література...
Вона різко підвелася, ніби це могло прогнати тривогу.
Взяла рушник, піжаму кинула на стілець і тихо вийшла з кімнати. Душ був її рятівною паузою.
Гаряча вода стікала по плечах, змиваючи залишки сну і трохи — нерви. Вона сперлася долонями об плитку і заплющила очі. Я готова. Я вчилася. Я зможу.
Але разом із цими думками з’являлися інші.
А якщо забуду формулу?
А якщо розгублюся?
А якщо всі очікують більше, ніж я можу?
Вона різко вимкнула воду.
— Досить, — сказала сама собі.
Це був не той ранок, коли можна дозволити страхам керувати. Коли вона повернулася в кімнату, Флінн уже не спав. Він лежав на спині, дивився в стелю і виглядав так, ніби щойно усвідомив існування відповідальності у світі.
— Доброго ранку, — пробурмотів він.
— Ти знову в мене в ногах.
— Це стратегічна позиція.
— Яка саме?
— Так ти точно не втечеш від мене перед екзаменами.
Вона закотила очі, але посміхнулася.
— Готувався вночі?
— До третьої.
— Серйозно?
— Я вирішив, що краще вчити, ніж панікувати.
— І допомогло?
Він сів, потер обличчя.
— Ні. Але тепер я панікую з конспектами.
Вона тихо засміялася. Це і було дивно заспокійливим — знати, що він теж нервує.
На кухні вже пахло кавою. Каель сидів за столом із відкритим ноутбуком. Біля нього — стопка роздрукованих тестів.
— Ви вже на ногах? — спитав він, не піднімаючи очей.
— Ми дорослі люди, — відповів Флінн, беручи чашку.
— Сумнівно, — сухо кинув Каель.
Ніколь сіла поруч і відкрила свій зошит.
І ось воно — справжнє життя перед екзаменами.
Сніданок із підручником.
Повторення дат між ковтками кави. Флінн, який плутає роки. Каель, який виправляє їх без зайвих емоцій.
Вона — яка намагається здаватися спокійною.
— Добре, — сказала вона, гортаючи сторінку. — Питаю. Реформи 1861 року?
— Скасування кріпацтва. Плюс зміни в судовій системі, — додав Флінн. — Я щось знаю!
— Ти знаєш, — кивнула Ніколь. — Просто робиш вигляд, що ні.
Він глянув на неї з легкою усмішкою.
— А ти робиш вигляд, що не хвилюєшся.
Вона завмерла на секунду.
— Я й не хвилююся.
— Брешеш.
Він сказав це м’яко. Це змусило її чесно зітхнути.
— Трохи, — зізналася вона.
Флінн нахилився ближче.
— Ми складемо. Разом.
 

Після останнього уроку коридори школи повільно спорожніли. Гул голосів стихав, залишаючи тільки відлуння кроків і запах крейди. Ніколь стояла біля шафки, перебираючи конспекти. Вона втретє перевірила, чи взяла зошит з алгебри, хоча чудово пам’ятала, що поклала його до рюкзака.
— Ти його не загубила, — пролунало за спиною.
Флінн сперся плечем об шафку, спостерігаючи за нею з тією самою напівусмішкою.
— Я знаю, — зітхнула вона. — Просто… а раптом.
— Ти повторила цю тему більше разів, ніж я дивився улюблений серіал.
— А ти дивишся його постійно.
— Саме тому.
Вони вийшли разом, коли раптом з-за рогу буквально вилетіла Стелла.
— Я вас шукаю! — вона зупинилася перед ними, трохи задихана, але з вогниками в очах. — Слухайте, давайте готуватися разом до екзаменів.
Ніколь підняла брови.
— Разом?
— Так! По-перше, так менше паніки. По-друге, можна розділити теми. По-третє… — вона нахилилася ближче, — я не хочу сходити з розуму одна.
Флінн тихо засміявся.
— Звучить як план.
Ніколь вагалася секунду. Їй подобалася ідея. Бути не самій зі своїми думками — це вже пів справи.
— Добре, — кивнула вона. — У нас вдома можна.
— У вас? — перепитала Стелла.
— Мама все одно каже, що мені треба «здорове соціальне середовище», — усміхнулася Ніколь.
— А тато любить, коли в домі рух, — додав Флінн.
В цей момент йому щось спало на думку.
— Стоп. Якщо вже готуватися, то по-справжньому.
— Що ти задумав? — підозріло глянула Ніколь.
— Покличемо Олівера.
Стелла миттєво змінилася в обличчі.
— Олівера?
— Він відмінник, — знизав плечима Флінн. — Він реально розбирається в усьому. Особливо в математиці й історії. Нам не завадить стратегічна підтримка.
— Ти хочеш використати його мозок, — уточнила Ніколь.
— Я називаю це «ефективним розподілом ресурсів».
Стелла ледь приховала усмішку.
— Він погодиться?
— Якщо скажемо, що без нього ми провалимося, — відповів Флінн. — У нього слабкість до рятування.
— Це правда, — тихо підтвердила Стелла.
Ніколь уважно глянула на подругу, але нічого не сказала.
— Добре, — вирішила вона. — Пишемо йому.
Флінн дістав телефон і швидко набрав повідомлення:
«Терміново. Академічна криза. Потрібен твій геніальний мозок.»
Відповідь прийшла майже одразу.
«Коли?»
— Він навіть не спитав «чому», — засміялася Ніколь.
— Бо він знає, що без нього ми хаос, — сказав Флінн.
— Ви і з ним хаос, — уточнила Стелла.
— Але контрольований.