Глава 11

Вечір випускного настав тихіше, ніж Ніколь уявляла.
У кімнаті було світло від настільної лампи й останніх променів сонця. На ліжку акуратно розкладені прикраси, на стільці — чохол із сукнею. Серце билося швидше, ніж потрібно.
— Ти ще не передумала? — тихо пожартувала Еліна, зупинившись у дверях.
— Запізно, — видихнула Ніколь.
Вона обережно розстібнула чохол. Темна черешня. Глибокий, насичений колір. Тканина м’яко ковзнула по руках, коли вона вдягала сукню. Блискавка зійшлася плавно, ніби все було створене саме для неї.
Ніколь підняла очі до дзеркала — і на секунду завмерла. Довга, елегантна. Відкриті плечі підкреслювали тендітність, але постава — впевненість. Вона повільно провела долонями по тканині, намагаючись заспокоїти тремтіння.
— Дихаємо, — прошепотіла сама до себе.
Зачіску вона робила довго. Зазвичай її волосся було просто розпущеним або зібраним абияк. Але сьогодні вона акуратно підкрутила локони, зібрала частину назад, залишивши м’які хвилі спадати на плечі.
Кожен рух здавався важливим. Макіяж… ось тут вона зупинилася. Чорна помада, її звичний вибір, лежала поряд. Вона взяла її в руки, подивилася кілька секунд… і відклала.
— Сьогодні ні.
Натомість вона відкрила червону. Глибоку, майже винну — в тон сукні. А очі вирішила зробити світлішими. Жодних темних тіней, жодного драматизму. Лише легке сяйво, трохи підкреслені вії — і погляд став м’якшим. Ніколь знову подивилася в дзеркало. Це була вона, але інша. Не схована за темними кольорами, а відкрита. У голові крутилося одне й те саме.
А раптом йому не сподобається?
А раптом він подумає, що я надто старалася?
А раптом…
Вона заплющила очі й глибоко вдихнула.
— Він уже дивиться на тебе так, ніби ти щось більше, — тихо сказала Еліна, яка непомітно спостерігала з дверей. — Повір, справа не в сукні.
— Мамо… — Ніколь нервово всміхнулася. — Це не допомагає.
— Ти прекрасна, — серйозно сказала мама. — І якщо ти хочеш щось сказати йому сьогодні — скажи. Не чекай ідеального моменту.
Слова зависли в повітрі. Сказати. Вона стільки разів уявляла це. Як підійде. Як скаже. Як він усміхнеться… або здивується. Серце знову пришвидшилося.
— Я боюся, — чесно прошепотіла Ніколь.
— Це нормально.
Внизу почулися кроки й голоси. Чоловічий сміх. Знайомий. Вона ковтнула.
— Він чекає?
Еліна кивнула з теплою усмішкою. Ніколь глянула в дзеркало востаннє. Поправила локон. Провела пальцями по губах, перевіряючи помаду.
— Гаразд, — тихо сказала вона. — Сьогодні або ніколи.
Коли вона зробила перший крок до дверей, коліна ледь не підкосилися. Але кожен наступний ставав впевненішим. Вона спускалася сходами повільно.
І внизу, біля дверей, стояв Флінн.
У костюмі. З краваткою, яку так довго обирав. Волосся трохи недбало укладене, як завжди. Він щось говорив Каелю, але саме в цей момент підняв погляд.
Їхні очі зустрілися. Він замовк. Повністю.
Погляд ковзнув по її волоссю, плечах, сукні… і зупинився на обличчі. Флінн ледь не спіткнувся.
Він зробив крок уперед — і зачепився носком туфлі за край килима. Каель встиг схопити його за лікоть.
— Обережніше, герой, — сухо кинув він.
Але Флінн навіть не почув. Він дивився лише на Ніколь.
На темну черешневу тканину, що м’яко спадала до підлоги. На відкриті плечі. На червоні губи, які підкреслювали її усмішку. На світлі очі — незвично м’які, але від того ще глибші.
— Неймовірна… — видихнув він.
Зробив ще крок. Тепер уже обережніше.
— Прекрасна… ти… — він провів рукою по волоссю, ніби намагаючись зібрати думки. — Я… я навіть не знаю, як це описати.
Ніколь відчула, як щоки теплішають, але не відвела погляду.
— Слова закінчилися? — тихо піддражнила вона.
— Так, — чесно відповів він. — Повністю.
Він дивився так, ніби бачив її вперше. І водночас — так, ніби знав завжди.
— Ти… — він зробив паузу, ковтнув. — Ти виглядаєш так, що я тепер боюся йти поруч.
— Чому це? — ледь усміхнулася вона.
— Бо всі дивитимуться тільки на тебе.
Ніколь зробила крок ближче.
— А ти?
Флінн зустрів її погляд без тіні сумніву.
— Я вже дивлюся.
На секунду навколо стало тихо. Навіть жарти Каеля кудись зникли. Він простягнув руку — трохи невпевнено, ніби боявся порушити крихку мить.
— Дозволиш провести тебе?
Вона поклала свою долоню в його.
— Дозволю.
Його пальці були теплими. Трохи напруженими.
— І… — він тихіше додав, нахилившись ближче, — дякую, що не показала сукню раніше.
— Чому?
— Бо якби я побачив це два тижні тому, я б не пережив очікування.
Вона тихо засміялася.
— Ти перебільшуєш.
— Ні, — похитав він головою. — Я недооцінював.
Вони рушили до дверей. Кожен його крок був уважним — ніби він боявся знову спіткнутися, але вже не через килим, а через неї.

Зал випускного сяяв від світла. Кришталеві люстри відбивалися у дзеркальних диско-шарах, кидаючи на стіни сотні маленьких променів, що кружляли по паркету, немов казкові вогники. Від стін до стін тягнулися великі тканинні драпірування у золотисто-бордових тонах, поєднаних із сріблястими акцентами. Повітря наповнювалося м’якою мелодією живого джазового квартету — саксофон, піаніно, контрабас і ударні — створювали чарівну атмосферу, яка одночасно піднімала настрій і зачаровувала слухачів.
По периметру залу стояли довгі столи з вишуканими напоями та закусками: маленькі тарталетки з сиром і овочами, канапе з лососем, міні-бургери, фрукти, десерти в креманках, келихи з газованою водою, соками та шампанським для дорослих гостей. Кожен елемент виглядав так, ніби його готували годинами, а запах свіжого хліба та випічки перемішувався з ароматом фруктів, створюючи апетитну і святкову атмосферу.
На танцполі вже кружляли перші пари, сміх і тихі розмови перепліталися з музикою, створюючи легкий гомін. Декілька випускників намагалися підійти до диско-шара, дивлячись, як його світло грає на підлозі, а хтось тихо фотографував моменти на телефони.
Флінн тримав Ніколь за руку, коли вони повільно ступали по паркету. Вона відчувала тепло його дотиків, а погляд ловив світло диско-шару, що грало на її черешневій сукні.
Раптом до них підійшли Стелла та Олівер. Стелла виглядала неперевершено: її золотисте волосся сяяло під світлом, макіяж ідеально підкреслював риси обличчя, а блискуча срібляста сукня облягала фігуру так, що кожен її рух здавався легким, як у танці. Олівер стояв поруч у темно-синьому костюмі з метеликом, його постава була впевненою, а усмішка — теплою. Вони різні, але разом виглядали, як створені одне для одного: його спокій і врівноваженість ідеально доповнювали її яскраву енергію, і Ніколь не могла не помітити, як гармонійно вони виглядають.
Стелла помахала рукою, посміхаючись:
— Нарешті ви тут! Довго вас шукали.
Олівер тихо додав:
— А ви… чудово виглядаєте.
Ніколь і Флінн обмінялися поглядами, відчуваючи легке хвилювання, але і приємну підтримку один одного.