Глава 8

Ранок неділі був незвично тихим. Сонце вже пробивалося крізь фіранки, малюючи теплі смуги на підлозі. Ніколь повільно розплющила очі й машинально повернулася на бік.
Порожньо. Вона насупилася. Дивне відчуття легкої порожнечі кольнуло десь під ребрами.
«Міг хоча б розбудити», — подумала вона, хоча сама не знала, чому їй це так важливо.
Ніколь важко видихнула, піднялася і пішла до душу. Тепла вода трохи розслабила, але думки все одно крутилися навколо одного питання: де він?
Після душу вона спустилася на кухню. Звідти долинав знайомий аромат смажених тостів і кави. Еліна стояла біля плити, у домашньому светрі, зібравши волосся в недбалий пучок.
— Доброго ранку, — тихо сказала Ніколь, сідаючи за стіл.
— Доброго ранку, сонечко, — тепло відповіла мама.
Ніколь обвела кухню поглядом.
— А де хлопці?
Еліна знизала плечима.
— Сама не знаю точно. Тато сказав, що вони мають справи, і все.
— Ясно… — Ніколь налила собі чай, намагаючись звучати байдужо.
Вона зробила ковток. Тиша знову зависла між ними.
— То… — обережно почала вона. — Може, і ми з тобою проведемо час разом?
Еліна повернулася до неї з легким здивуванням.
— Маєш плани?
— Ну… — Ніколь повільно крутила чашку в руках. — Можемо сходити до торгового центру. Мені потрібна сукня на випускний.
На кухні стало ще тихіше. Еліна повільно вимкнула плиту, підійшла ближче й присіла навпроти доньки.
— Боже, доню… — вона м’яко посміхнулася. — Невже ти справді закохалась?
— Я? — Ніколь аж поперхнулася чаєм. — Чого б це?!
— Ти вперше за стільки років хочеш вдягти сукню. А ще місяць тому казала, що взагалі не підеш на випускний.
Ніколь відчула, як щоки зрадницьки теплішають. Вона опустила погляд у чашку.
— Це просто… — вона знизала плечима. — Просто хочеться виглядати нормально.
— Нормально? — лагідно перепитала мама. — Чи комусь сподобатися?
Ніколь мовчала кілька секунд. Перед очима сплив учорашній вечір. Ліхтар. Його погляд. Те, що він так і не сказав. Вона тихо зітхнула.
— Можливо, ти права, мам.
Еліна не засміялася і не почала дражнити. Вона лише простягнула руку і накрила долоню доньки.
— Він хороший хлопець.
— Мамо! — Ніколь різко підняла голову.
— Я нічого не сказала конкретного, — хитро усміхнулася Еліна. — Але бачу, як ти на нього дивишся.
Ніколь закусила губу.
— Я просто… хочу, щоб він не пошкодував, — тихо зізналася вона.
— Про що?
— Що… — вона запнулася. — Що він поруч зі мною.
Мама ніжно стиснула її руку.
— Він розумний, тому повір, не шкодує.
Ніколь усміхнулася — трохи невпевнено, але щиро.
— То що, по сукню?
Еліна піднялася й театрально змахнула уявну сльозу.
— Нарешті! Моя донька добровільно йде в торговий центр.
— Не перебільшуй, — буркнула Ніколь, але в очах уже з’явився вогник.

 

Торговий центр у неділю жив своїм окремим життям — гул розмов, сміх, музика з магазинів і запах кави змішувалися в один суцільний фон. Ніколь ішла поруч із мамою, намагаючись виглядати спокійно, але всередині все одно хвилювалася.
— Почнемо з класики, — рішуче сказала Еліна, звертаючи до великого магазину з вечірніми сукнями. — І ніяких “я просто подивлюся”.
— Я нічого не обіцяю, — пробурмотіла Ніколь, але зайшла слідом.
Першу сукню мама вибрала сама. Світло-блакитну, легку, з мереживним верхом.
— Вона мила, — сказала Еліна, простягаючи її.
— Саме цього я й боюся, — буркнула Ніколь, але пішла в примірочну.
Коли вона вийшла, мама щиро усміхнулася.
— Дуже ніжно.
Ніколь подивилася на себе в дзеркало. Гарно. Акуратно. Але… не її.
— Я виглядаю так, ніби йду на чийсь весільний бранч, — скривилася вона. — Це не я.
— Добре, знімаємо “ніжну принцесу”, — засміялася мама.
Друга сукня була повною протилежністю — коротка, чорна, з блиском і відкритими руками.
Ніколь вийшла з примірочної й стала перед дзеркалом, склавши руки на талії.
— Оце вже ближче, — сказала вона.
Еліна придивилася уважніше.
— Стильно. Але… — вона нахилила голову. — Ти виглядаєш так, ніби йдеш розбивати серця, а не на випускний.
Ніколь задумалася. У відображенні вона бачила впевненість. Виклик. Але не тепло.
— Мабуть, так, — тихо погодилася вона. — Це теж не те.
Вони повернулися до стійок. Ніколь уже трохи втомилася, але раптом її погляд зачепився за щось глибокого, насиченого відтінку.
— Мам… — тихо покликала вона.
На манекені висіла довга сукня кольору темної черешні. Тканина спадала рівно й м’яко, без зайвого блиску. Вона була елегантною, з відкритими плечима й тонкими лініями, що підкреслювали силует.
— О, — лише й сказала Еліна.
Ніколь обережно зняла її. Тканина була прохолодною на дотик.
— Спробуй, — м’яко сказала мама.
У примірочній Ніколь затрималася довше. Коли вона застебнула блискавку й підняла погляд до дзеркала — на секунду завмерла. Сукня сиділа ідеально.
Довга, вона витягувала силует. Відкриті плечі робили її тендітнішою, але не слабкою. Колір глибокої черешні підкреслював її очі й додавав образу зрілості, якої вона сама в собі не завжди помічала. Вона повільно вийшла. Еліна спочатку просто дивилася. Потім приклала руку до губ.
— Доню…
Ніколь обережно повернулася до дзеркала в залі.
Це була вона. Не “ніжна”, не “зухвала”, а справжня.
— Третя, — тихо сказала мама. — Завжди третя.
Ніколь ледь усміхнулася.
— Думаєш… йому сподобається?
Еліна підійшла ближче, поправила невидиму складку на тканині.
— Якщо він не втратить дар мови — це вже буде добре.
Ніколь уявила його погляд. Як він зазвичай дивиться — трохи здивовано, трохи захоплено. Як піднімаються його вушка, коли він нервується. Вона не сумнівалася.
— Беремо, — впевнено сказала вона.
Еліна усміхнулася ширше, ніж за весь ранок.
— Моя дівчинка виросла.
— Не перебільшуй, — тихо відповіла Ніколь, але в голосі вже не було заперечення. Вона ще раз глянула на себе в дзеркало. Темна черешня. Відкриті плечі. Спокійна впевненість.
З пакетом із сукнею в руках Ніколь почувалася дивно — ніби несла не просто покупку, а маленьку таємницю.
— Обережніше, не зімни, — нагадала Еліна, коли вони виходили з магазину.
— Я ж не несу скло, — фиркнула Ніколь, але притиснула пакет ближче до себе.
І саме в цей момент вони ледь не врізалися в дві знайомі постаті.
— О, — пролунало майже одночасно з обох боків.
Перед ними стояли Каель і Флінн. Каель тримав у руках кілька чохлів для костюмів, а Флінн виглядав так, ніби його щойно витягли з примірочної проти волі.
— Ви теж тут? — здивовано спитала Еліна.
— Тато вирішив, що мені “потрібен солідний вигляд”, — сухо відповів Флінн, кивнувши на чохли — костюм на випускний.
Флінн поправив комір футболки й глянув на Ніколь. Його погляд одразу ковзнув до пакета в її руках.
— Ви щось купили? — запитав він, і в голосі прозвучала ледь прихована цікавість.
Ніколь міцніше стиснула ручки пакета.
— Можливо.
— Це сукня? — Каель примружився.
Еліна ледь стримала усмішку.
— Ми просто гуляли, — невинно відповіла вона.
— То покажи, — Флінн зробив крок ближче, і в його очах загорівся знайомий вогник. — Хоч краєм ока.
— Ні, — миттєво відрізала Ніколь.
— Чому це? — здивувався він.
Вона трохи підняла підборіддя.
— Бо ви побачите мене в цьому лише в день випускного.
Каель засміявся.
— Ого, інтрига.
Флінн схилив голову набік.
— Це нечесно.
— Життя несправедливе, — спокійно відповіла Ніколь.
Він зробив ще один крок, ніби намагаючись зазирнути в пакет, але вона швидко повернула його за спину.
— Навіть не думай.
— Я просто перевіряю якість тканини, — серйозно сказав він.
— Через паперовий пакет?
— Я талановитий.
Каель фиркнув.
— Залиш її. Ти ж хотів сюрприз.
Флінн зітхнув, але кутики його губ зрадницьки піднялися.
— Добре. Але якщо це щось занадто… — він зробив паузу, підбираючи слово.
— Занадто що? — підняла брову Ніколь.
— Занадто красиве, — тихіше закінчив він.
На мить стало тихо. Ніколь відчула, як серце зробило зайвий удар. Вона відвела погляд, намагаючись приховати усмішку.
— Тоді тобі доведеться підготуватися, — сказала вона спокійніше, ніж почувалася.
Каель перевів погляд з одного на іншого й багатозначно хмикнув.
— Я так розумію, мені треба купити костюм посолідніше.
— Не перебільшуй, — буркнув Флінн, але не відводив очей від Ніколь.
Еліна глянула на всіх трьох і ледь помітно посміхнулася.
— Ну що ж, раз усі готові до випускного, може, підемо на каву?
— Тільки якщо ніхто не буде допитувати про сукню, — одразу сказала Ніколь.
— Я нічого не обіцяю, — відповів Флінн.
Вона кинула на нього попереджувальний погляд.
— Терпи.
— До випускного ще два тижні, — драматично зітхнув він.
— Значить, у тебе є два тижні, щоб придумати, як мене вразити, — спокійно відповіла вона.
Каель тихо присвиснув.
— Це вже виклик.
Флінн усміхнувся — впевнено, трохи зухвало.
— Приймається.
Ніколь відчувала дивне тепло всередині. Сукня залишалася таємницею. Але очікування… ставало все солодшим.