Глава 7

Стелла вже лежала на пледі, підставивши обличчя сонцю. Окуляри трохи сповзли на ніс, волосся розсипалося по рушнику, а поруч мирно похитувався той самий надувний матрац. Тим часом трійця підпливала до берега.
— Зачекайте, будь ласка, — раптом зупинив їх Олівер, коли вони були ще по пояс у воді.
Флінн і Ніколь переглянулися й повернулися до нього.
— Що сталося? — запитала Ніколь, відкидаючи з обличчя мокре пасмо.
Олівер потер потилицю. Несподівано невпевнено.
— Я навіть не знаю, як сказати.
— Ти ж не боїшся пакетів? — одразу вставив Флінн.
— Це був пакет, між іншим.
— Травма лишається травмою.
— Флінне, — тихо попередила Ніколь.
Олівер видихнув.
— Я хочу запросити Стеллу на випускний.
Пауза.
Хвиля м’яко вдарила по їхніх тілах.
— Ого, хтось закохався, — дружньо штовхнув його ліктем Флінн.
Олівер почервонів до вух.
— Ну… типу того.
Ніколь усміхнулася.
— Це мило.
— І я подумав… — він глянув на них обох по черзі, — що ви самі, як пара, дасте мені деякі поради?
— Ми як хто? — одночасно запитали Ніколь і Флінн.
Олівер насупився.
— Як пара.
— Ми не… — почала Ніколь.
— Зачекай, — перебив Флінн. — Я хочу почути, чому ти так вирішив.
Олівер знизав плечима.
— Ви разом приходите. Разом їсте. Разом сидите. Ти, — він кивнув на Флінна, — носиш її на руках посеред моря. Це, знаєш, досить переконливо.
Ніколь відчула, як щоки знову стають теплими.
— Це було через “медузу”, — пробурмотіла вона.
— Пакет, — сухо уточнив Олівер.
Флінн кашлянув.
— То ти думав, що ми… зустрічаємося?
— Хіба ні?
Пауза повисла між ними. Ніколь раптом дуже зацікавилася водою біля своїх ніг. Флінн дивився кудись убік, але його вушка напружено піднялися.
— Ми… — почала Ніколь.
— Поки що ні, — тихіше додав Флінн.
Олівер кліпнув.
— О. Тоді я, мабуть, щось переплутав.
— Ні, — швидко сказав Флінн.
Ніколь глянула на нього.
— Тобто… — він запнувся. — Ти нічого не переплутав. Просто… це складно.
Олівер повільно кивнув.
— Добре. Складно — це я розумію. У мене все життя складно.
Він знову потер потилицю.
— То що мені робити? Просто підійти й сказати? Чи треба щось грандіозне? Плакат? Кульки? Математичну формулу з прихованим сенсом?
— Ніяких формул, — одразу сказала Ніколь.
— Кульки — це ризиковано, — додав Флінн. — Вітер.
— Тоді що?
Вони знову переглянулися. Цього разу коротше. Але тепліше.
— Будь собою, — сказала Ніколь.
— І не роби з цього наукову конференцію, — додав Флінн. — Просто скажи, що хочеш піти з нею.
Олівер замислився.
— А якщо вона відмовить?
Ніколь знизала плечима.
— Тоді ти принаймні знатимеш.
Флінн кивнув.
— І не шкодуватимеш, що не спробував.
Олівер повільно випрямився.
— Гаразд.
Він глянув у бік пляжу, де Стелла все ще засмагала, не підозрюючи нічого.
— Побажайте мені удачі.
— Удачі, — одночасно сказали вони.
Олівер поплив до берега.
Ніколь і Флінн лишилися стояти у воді ще мить.
— То… — тихо сказала вона. — “Поки що ні”?
Флінн нервово всміхнувся.
— Я не хотів, щоб це прозвучало так, ніби я проти.
— А як ти хотів?
Він серйозно глянув на неї.
​​​​​​— Я просто не хочу, щоб це було “бо так вийшло”. Я хочу, щоб це було… бо ми обидва цього хочемо.
Її серце тихо перевернулося.
— Дурний ти.
— Знаю.
Вона зробила крок ближче. Вода тихо шелестіла навколо.
— Але не помилився в одному, — тихо додала вона.
— В чому?
Вона легенько торкнулася його руки.
— У тому, що це… складно.
Флінн усміхнувся.
— Я люблю складне.
Вони майже синхронно вийшли з води, намагаючись дивитися куди завгодно — тільки не в бік пледа. Стелла й Олівер лежали зовсім близько. Занадто близько. Його руки невпевнено лежали на її талії, її пальці заплуталися в його волоссі. І схоже, відповідь на запрошення була більш ніж позитивною. Ніколь різко відвела погляд.
— Ого.
Флінн теж на секунду завмер, а потім так само швидко розвернувся спиною.
— Так. Ого.
Він мовчки взяв рушник і дуже обережно накинув його на плечі Ніколь. Рух був тихим, майже ніжним. Наче це щось крихке. Вона трохи здригнулася. Тепер вони стояли спинами до новоспеченої парочки.
— То… як вважаєш, вона погодилась? — тихо запитав Флінн.
Ніколь фиркнула, не обертаючись.
— Судячи з того, що її язик уже в нього в роті — так.
Флінн ледь не вдавився повітрям.
— Боже, Ніколь!
— Що?
— Ти так ненавидиш поцілунки? Одне діло, коли ти так реагуєш на батьків, але це… це ж твої друзі. Ти маєш за них радіти.
Вона схрестила руки на грудях, міцніше кутаючись у рушник.
— Ага. І обов’язково свічку потримаю, якщо вони почнуть роздягати одне одного.
Флінн різко повернув до неї голову.
— Ніколь!
— Що? Я просто реалістка.
Позаду почувся тихий сміх. Стелла та Олівер відлипли один від одного. Обоє трохи червоні, трохи розгублені… і дуже щасливі.
— Не думала, що ти така зануда, Ніколь, — буркнула з посмішкою Стелла.
Ніколь обернулася.
— Я не зануда.
— Ти стоїш спиною до нас уже хвилину.
— Я берегла ваші нерви.
Олівер кашлянув.
— Якщо що… я отримав “так”.
— Ми помітили, — сухо відповіла Ніколь.
Стелла підійшла ближче й легенько штовхнула її плечем.
— Ти ж рада за мене?
Пауза. Ніколь глянула на неї. На її щасливі очі. На те, як Олівер ніяково, але гордо стоїть поруч. Щось у ній пом’якшало.
— Рада, — тихіше сказала вона. — Просто… це дивно.
— Що саме? — нахилила голову Стелла.
Ніколь знизала плечима.
— Коли все так… швидко.
Флінн глянув на неї уважніше, ніж інші.
— Не все має бути однаково, — спокійно сказав він.
Стелла усміхнулася.
— Не хвилюйся. Ми не будемо влаштовувати шоу щоп’ять хвилин.
— Дуже прошу, — пробурмотіла Ніколь.
Олівер серйозно кивнув.
— Я складу графік.
— Тільки не в Excel, — одразу втрутився Флінн.
— Чому?
— Бо тоді це буде страшніше.
Стелла засміялася й знову взяла Олівера за руку.
— Ходімо прогуляємось трохи.
— Не далеко! — крикнув Флінн.
— Тату, ми просто по пляжу! — озвалася Стелла.
Коли вони відійшли, між Ніколь і Флінном зависла тиша.Не незручна, але напружена.
— Ти справді ненавидиш поцілунки? — тихо спитав він.
Вона глянула на нього.
— Ні.
— Тоді чого так реагуєш?
Вона трохи помовчала.
— Бо це… робить усе реальним.
— Що саме?
Вона ковтнула.
— Те, що люди можуть… бути разом. Отак просто. Без страху.
Флінн зробив крок ближче.
— Ти боїшся?
Вона знизала плечима.
— Можливо.
Він обережно торкнувся краю рушника на її плечі.
— Я не буду робити нічого, до чого ти не готова.
Вона підняла на нього очі.
— Навіть якщо я буду бурчати й жартувати?
— Особливо тоді.
Легка усмішка торкнулася її губ.
— Ти дивний.
— Знову?
— Знову.
Він нахилився трохи ближче. Не торкаючись.
— Але якщо колись… — тихо додав він, — ти вирішиш, що поцілунки не такі вже й страшні…
Вона завмерла.
— То що?
Він усміхнувся кутиком губ.
— Я буду поруч.