Глава 6

Ранок суботи розгортався повільно, ліниво й тепло. Світло просочувалося крізь штори, ковзало по стіні й торкалося краю ковдри. Ніколь прокинулася не різко — ніби випливала з глибини сну. Вона потягнулася, провела пальцями по подушці… і раптом відчула щось біля ніг. Вона підвела голову. Флінн спав… у неї в ногах.
Серйозно. Згорнувшись упоперек ліжка, майже як кіт, що знайшов найзручніше (на його думку) місце. Одна рука звисала вниз, волосся ще більше розтріпалося, а обличчя було абсолютно спокійним. Ніколь кілька секунд просто дивилася на нього, стримуючи сміх.
— Ти серйозно?.. — прошепотіла вона сама до себе.
Цікаво, він дійсно як кіт усе відчуває? — подумала вона. Бо це вже був не перший раз, коли він якимось дивом опинявся там, де було найтепліше місце.
Вона обережно сіла, підтягнувши ноги. Тепер він лежав зовсім близько, майже притиснувшись щокою до її гомілки, і виглядав… надто милим. Ніколь нахилилася трохи вперед. Хотіла перевірити одну теорію.
Повільно, ледь торкаючись, вона провела пальцями по його волоссю — так, ніби збиралася почухати за вухом.
Одне око миттєво розплющилося. Вона різко відсмикнула руку.
— Доброго ранку, — пробурмотів він хриплуватим після сну голосом — Знову скинеш мене?
Ніколь усміхнулася.
— А треба?
Він примружився, намагаючись зрозуміти, де саме знаходиться.
— Я заснув нормально…
— Нормально? — вона пирхнула. — Ти буквально переповз до моїх ніг.
Він повільно моргнув і глянув на своє положення.
— А. Так.
— Пояснення?
Він трохи піднявся на лікті, все ще сонний.
— Ти забрала ковдру.
— Неправда.
— Правда. Я стратегічно відступив.
— До моїх ніг?
— Там тепліше, — абсолютно серйозно відповів він.
Вона засміялася, не витримавши.
— Ти неймовірний.
— Це комплімент?
— Поки що так.
Він ліг назад, щокою торкнувшись її ніг. Ніколь відчула, як щось тепле розливається всередині — від цього простого, довірливого жесту.
— Ти дивишся, — тихо сказав він, не відкриваючи очей.
— Що?
— Я відчуваю, коли ти дивишся.
Вона ледь нахилилася ближче.
— То ти не спиш?
— Напівсплю. Це котячий режим.
— Я так і знала, — прошепотіла вона.
Він ледь усміхнувся.
— Ти хотіла мене погладити.
— Я перевіряла теорію.
— Яку?
— Що ти реально як кіт.
— І результати?
Вона секунду подумала, а тоді обережно, вже без страху, знову провела пальцями по його волоссю та почухала за вухом. Цього разу він не розплющив очей. Навпаки — трохи ближче притиснувся.
— Підтверджено, — тихо сказала вона.
— Ммм… — він ледь пробурмотів. — Мені подобається ця теорія.
​​​​​​Ніколь дивилася на нього й ловила себе на тому, що їй подобається бачити його таким — розслабленим, без жартів і захисної іронії.
— Знаєш, — раптом пробурмотів він, — я не спеціально.
— Що саме?
— Не спеціально перебираюся ближче.
Вона підняла брову.
— А як це тоді працює?
Він відкрив очі й подивився на неї зовсім по-іншому — не жартома.
— Я просто перевіряю, чи ти поруч.
Її серце тихо стиснулося.
— І?
— Ти поруч, — так само тихо відповів він.
Ніколь нахилилася трохи нижче.
— Якщо ти ще раз скажеш щось миле, я тебе посуну.
— Я вже з краю, — він ледь усміхнувся. — Далі тільки підлога.
— Не провокуй.
Він заплющив очі знову.
— Тоді я просто тут полежу.
Вона ще кілька секунд дивилася на нього, а потім тихо, майже невловимо, прошепотіла:
— Кіт…
Коли її пальці знову ковзнули по його волоссю, він лише глибше зітхнув і посміхнувся у напівсні. Флінн ще трохи полежав у неї в ногах, а тоді різко підняв голову, ніби його щойно осінила геніальна думка.
— У мене ідея.
Ніколь одразу звузила очі.
— Мені не подобається, як це звучить.
— Давай сьогодні на пляж.
Вона моргнула.
— Зараз?
— Так. Востаннє перед випускним. Поки ще все не перетворилось на “репетиції”, “хто з ким піде” і “ой боже що вдягнути”.
Вона повільно сіла рівніше.
— І хто це “ми”?
— Ми… і Стелла з Олівером.
Ніколь фиркнула.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Флінне, ми четверо — це соціальний експеримент.
Він сперся підборіддям на її коліно.
— Поясни.
— Добре. Олівер — ботанік-заучка. Він прийде з рюкзаком, де буде вода, аптечка, серветки й, можливо, план нашого дня по хвилинах.
— І таблиця ймовірності сонячних опіків, — кивнув Флінн.
— Саме так! Стелла — зірка школи. Вона не “йде на пляж”. Вона “ефектно з’являється”.
— З ідеальним волоссям навіть при вітрі.
— Так! Я — задирака, як думає половина школи.
Він одразу насупився.
— Ти не задирака.
— Я чую, як мене називають.
— Вони тебе не знають.
Вона на секунду замовкла, але швидко повернулася до аргументів:
— І ти.
— А що я?
— Ти кошак.
— Знову?
— Ти спиш у ногах. Переміщаєшся до тепла. Відчуваєш погляди. Зникаєш і з’являєшся без звуку.
Він задумливо кивнув.
— Переконливо.
— І ти хочеш, щоб ми всі разом поїхали на пляж перед випускним?
Флінн знизав плечима.
— Саме тому.
— Це нелогічно.
— Ні. Це ідеально. Подумай. Через місяць усе зміниться. Усі розбіжаться хто куди. А зараз ми ще можемо просто… бути.
Його голос став трохи тихішим.
— Без суконь, без костюмів, без цього “хто з ким на бал”.
Ніколь відвела погляд до вікна. Сонце вже піднімалося вище, обіцяючи теплий день.
— Ти драматизуєш, — сказала вона м’якше.
— Можливо. Але я хочу день, який буде не про школу. А про нас.
Вона знову глянула на нього.
— І що ти уявляєш?
— Олівер буде бурчати, що пісок потрапляє в кросівки. Стелла візьме плед і зробить вигляд, що це фотосесія. Ти скажеш, що це дурна ідея.
— Бо це дурна ідея.
— А потім будеш сміятися гучніше за всіх.
Вона ледь усміхнулася.
— А ти?
— А я лежатиму на сонці.
— Як кіт.
— Як кіт, — погодився він.
Вона похитала головою.
— Якщо Стелла приведе півшколи?
— Я заберу її телефон.
— Якщо Олівер почне розповідати про УФ-промені?
— Я закопаю його в пісок по шию.
— Ти не закопаєш.
— Добре. Я переконаю його, що це науковий експеримент.
Ніколь засміялася.
— Ти безнадійний.
Він раптом став серйознішим.
— Ніколь.
— Що?
— Я хочу, щоб у нас були спогади не тільки про уроки й драми. А про нормальні, прості дні.
Вона дивилася на нього довше, ніж планувала.
— Ти занадто хороший для кота.
— Я елітна порода.
Вона зітхнула, але вже без спротиву.
— Добре. Але якщо це буде катастрофа — ти винен.
— Приймаю відповідальність.
— Повну?
— Абсолютно.
Вона зістрибнула з ліжка.
— Тоді пиши їм.
Він потягнувся за телефоном, але перш ніж щось набрати, глянув на неї.
— Ти ж поїдеш?
Вона зробила вигляд, що думає.
— Ммм… якщо один конкретний кошак не займатиме мої ноги в автобусі.
Він усміхнувся.
— Обіцяю зайняти тільки руку.
Її щоки трохи потеплішали.
— Не нахабній.
— Я ж кіт. Мені можна.
Поки він писав повідомлення Стеллі та Оліверу, Ніколь подумала, що, можливо, він має рацію. Перед випускним усі думають про те, з ким підуть на бал.
А вона чомусь більше хотіла запам’ятати, з ким їй просто добре в суботній ранок. Вони збиралися майже одночасно, але робили вигляд, що це випадково.
Ніколь натягувала худі, перевіряла телефон, зав’язувала волосся в недбалий хвіст. Флінн стояв біля дверей із рюкзаком, ніби зібрався в експедицію, а не на пляж.
— Ти взяла крем? — серйозно спитав він.
— Я не Олівер.
— Тобто ні?
Вона закотила очі й кинула в рюкзак маленький флакон.
— Задоволений?
— Дуже.
Вони вийшли з кімнати майже синхронно — і одразу відчули запах кави. На кухні стояли батьки. Каель спирався на стільницю з чашкою в руці, а Еліна різала фрукти, наспівуючи щось під ніс. Вони виглядали підозріло бадьорими для суботи. Ніколь завмерла.
— Ви ж мали бути зайняті сьогодні.
Каель повільно повернув голову й окинув їх уважним поглядом.
— А ми й зайняті. Спостерігаємо.
Флінн ніяково кашлянув.
— Доброго ранку.
— Доброго, — солодко відповіла Еліна, і в її голосі вже звучало щось небезпечне. — Кудись зібралися?
— На пляж, — швидко сказала Ніколь. — Зі Стеллою та Олівером.
— Ммм, — протягнув Каель, дивлячись то на одного, то на іншу. — На пляж.
Між дорослими промайнув той самий погляд. Той, який підлітки ненавидять найбільше.
— Що? — одразу насторожилась Ніколь.
Каель зробив ковток кави й невимушено кинув:
— Ви вже разом їсте, поруч ходите, а сьогодні взагалі вирішили провести час разом…
Ніколь ледь не поперхнулася повітрям.
— Ми просто друзі.
— Звісно, — кивнула Еліна з надто розтягнутою посмішкою. — Просто друзі. Ох, Каеле, — вона глянула на нього з теплом, — схоже, вони закохуються.
— Ми не… — одночасно почали Ніколь і Флінн, а потім замовкли, переглянувшись.
Каель усміхнувся ширше.
— Прямо як ми.
Він подивився на Еліну так, ніби в кухні більше нікого не було. Його голос став м’якшим.
— Пам’ятаєш, як я постійно був поруч?
Еліна засміялася тихо, майже дівоче.
— А ти тоді запевняв, що це чиста логістика.
— Ага. Дуже логістична романтика.
Він обережно взяв її за руку й ніжно поцілував у губи.
Ніколь стояла, скривившись.
— Фу…
— Ой, перестань, — усміхнулась Еліна. — Колись ти теж так будеш.
— Ні.
— Будеш.
Флінн стояв червоний, як помідор, і явно не знав, куди подіти очі.
Каель повернувся до них.
— Тільки одне правило.
— Яке? — обережно спитала Ніколь.
— Повернутися до заходу сонця. І без дурниць.
— Ми не робимо дурниць, — автоматично відповів Флінн.
Ніколь повільно повернула голову до нього.
— Ти серйозно?
— Добре. Робимо. Але контрольовано.
Каель засміявся.
— Мені він подобається.
— Тату!
Еліна підійшла до Ніколь і поправила їй пасмо волосся.
— Просто насолоджуйтеся днем. Це ваш останній безтурботний місяць перед випускним. Не витрачайте його на страх.
Ніколь на мить затримала погляд на мамі. У її очах не було насмішки — тільки тепла впевненість.
— Ми напевно підемо, — зніяковіло сказав Флінн, нарешті наважившись.
— Біжіть, — махнув рукою Каель. — Поки ми не почали розповідати історії про перше кохання.
— НІ! — хором вигукнули Ніколь і Флінн.
Еліна засміялася.
— Все, все. Гарного дня.
Вони майже втекли з кухні.
У коридорі Ніколь видихнула. Флінн тихо посміхнувся.
— Твій тато крутий.
— Не підлизуйся — Вона глянула на нього скоса — І що ти думаєш про їхні “закохуються”?
Він на секунду замислився, а тоді знизав плечима.
— Думаю… що вони колись теж стояли отак, червоні й розгублені.
Ніколь пирхнула, але кутики її губ піднялися.
— Пішли, кіт.
— Мяу, — абсолютно серйозно відповів він.
 Вони вийшли до зупинки трохи раніше. Ранок уже був по-справжньому теплий — той самий травневий, коли повітря пахне пилом, сонцем і близьким випускним.
— Якщо ми перші, я не чекатиму пів години, — буркнула Ніколь.
— Автобус через сім хвилин, — спокійно відповів Флінн, глянувши в телефон.
— Ти перевірив?
— Я ж не Олівер… але так.
Саме тоді вони його побачили. Олівер стояв трохи осторонь, спертий плечем на стовп. У темній футболці, легких шортах і кросівках. Без рюкзака, без звичної сорочки, без тієї “шкільної версії” себе. Ніколь автоматично сповільнила крок. Дивно. Поза школою він виглядав інакше. Вищий. Значно вищий, ніж здавалося між партами. І точно не такий худий. Плечі були ширші, руки — міцніші, і під тканиною футболки чітко окреслювалися м’язи. Тоді чому ж у школі…
Чому там він ніби зменшується? Сутулиться? Стає тихішим?
— Привіт! — Олівер помахав рукою, помітивши їх.
— О, дивіться, — усміхнувся Флінн, — наш офіційний спеціаліст із безпеки на сонці.
— Я взяв крем, — спокійно відповів Олівер. — І воду. І аптечку.
— Я ж казала, — пробурмотіла Ніколь.
Він підійшов ближче, і тепер різниця стала ще очевиднішою — він був майже одного зросту з Флінном. Флінн уважно його оглянув.
— Ти підріс?
— Ні.
— Тоді чому ти виглядаєш так, ніби можеш мене підняти?
Олівер знизав плечима.
— Я просто ходжу в зал.
Ніколь різко повернула до нього голову.
— Ти… ходиш у зал?
— Тричі на тиждень, — спокійно відповів він. — Це допомагає мені зосереджуватись.
Запала коротка пауза. Ніколь дивилася на нього трохи довше, ніж планувала.
— Якщо ти ходиш у зал, то чому не дав відсіч хлопцям?
Питання прозвучало пряміше, ніж вона хотіла. Без глузування — скоріше з нерозумінням.
Флінн ледь напружився. Олівер не відвів погляду.
— Бо сила — це не завжди нападати. Доки погрожують то мені байдуже, але якщо почнуть розпускати кулаки, тоді довелося і собі розпустити, — тихо сказав він.
Ніколь насупилася.
— Але вони ж…
— Вони хотіли реакції, — перебив він спокійно. — Якщо я дам її — вони виграють.
Він поправив окуляри.
— У залі я тренуюсь для себе. Не для них.
Флінн кивнув, уже без жартів.
— Поважаю.
Ніколь нічого не сказала одразу. Просто дивилася на Олівера трохи інакше. У школі він здавався “ботаніком-заучкою”. А зараз стояв рівно, спокійно, впевнено.
Ніби знав щось важливе, чого інші не розуміли.
— Ви дивитесь так, ніби я інша людина, — зауважив Олівер.
— Ти просто… більший, ніж я думала, — чесно сказала Ніколь.
— Я завжди був таким, — відповів він. — Просто у школі це нікого не цікавить.
Автобус загуркотів у кінці вулиці. Флінн перевів погляд з Ніколь на Олівера.
— Сьогодні день відкриттів.
— Чекай ще Стеллу, — тихо хмикнула Ніколь. — Вона теж здивує.
Олівер ледь усміхнувся.
— Я готовий.
Автобус під’їхав ближче, двері з шипінням відчинилися.