Глава 4

Будильник заверещав так, ніби вважав себе головною драматичною подією дня. Ніколь наосліп вимкнула його, протерла очі й повільно сіла. Секунда тиші. Дві.
Вона подивилась у ноги. Флінн знову спав поперек її ліжка, скрутившись так, ніби це його законна територія. Волосся розпатлане, ковдра обмотана навколо плечей, вигляд — максимально невинний.
Ніколь глибоко вдихнула.
— Доброго ранку.
І без зайвих церемоній штовхнула його ногами.
Флінн разом із ковдрою гепнувся на підлогу.
— Мряу! — скрикнув він, вдарившись. — Ти щоранку мене будеш скидати?!
Вона звісила ноги з ліжка й глянула вниз.
— Це вже традиція.
— Я не підписувався на ранкові польоти.
— Ти підписався, коли вдруге заліз у моє ліжко.
Він перевернувся на спину, дивлячись у стелю.
— Я просто шукаю тепло і душевний комфорт.
— Купи плед.
— Плед не такий злий.
— О, пробач, наступного разу я скину тебе ніжніше.
— Є опція ліфта?
Вона встала, розтягнулася й попрямувала до шафи.
— Чому ти взагалі тут спиш?
Флінн підвівся, потираючи бік.
— Тому що вночі твій кіт знову забрав всю ковдру.
— Брехня.
— У мене є свідки.
— Хто?
— Твій кактус.
Вона пирхнула.
— Він мовчить.
— Бо наляканий.
Флінн підвівся, підійшов до дзеркала й спробував пригладити волосся руками.
— Мені здається, я починаю звикати до цього.
— До чого? До болю?
— До тебе.
Вона завмерла на секунду, але швидко взяла себе в руки.
— Не звикай. Я нестабільна.
— Мені подобається ризик.
Вона кинула в нього подушкою. Він упіймав.
— Сьогодні гра, — нагадав він, дивлячись на неї через дзеркало. — Нервуєш?
— Ні. — Пауза. — Трохи.
— Вони тебе запросили. Це вже плюс.
— А раптом я знову щось не те скажу?
— Скажеш. Ти завжди щось не те кажеш.
— Дякую за підтримку.
— І саме це їм у тобі подобається.
Вона скептично зиркнула.
— Ти звідки знаєш?
— Бо це подобається мені.
Повисла коротка тиша. Ніколь першою відвела погляд.
— Якщо ти сьогодні ще раз полізеш у моє ліжко, я куплю тобі окремий матрац.
— О, спільне життя прогресує.
— Я тебе зараз знову скину тебе.
— Я вже на підлозі!
Вона ледь стримала посмішку.
— І взагалі, — додала вона, беручи рушник, — якщо ти хочеш вижити, сьогодні поводься нормально.
— Я завжди поводжусь нормально.
— Учора ти назвав фізрука «стратегічним генералом у світі м’ячів».
— Це був комплімент.
— Він не оцінив.
Флінн знизав плечима.
— Мені здається, сьогодні буде цікаво.
— Якщо ти зіпсуєш мені гру…
— Я буду тихий.
— Ти не вмієш бути тихим.
Він посміхнувся.
— Тоді буду поруч.
Вона затримала на ньому погляд довше, ніж планувала.
— Просто не падай сьогодні так драматично.
— Тільки якщо ти не будеш так мило мене будити.
— Я тебе не мило буджу.
— Ти штовхаєш мене з любов’ю.
— Ще слово — і полетиш через вікно.
— Прийняв.
Вона пішла до ванної, а він залишився в кімнаті, потираючи бік і усміхаючись.
— Мряу, — тихо повторив він сам до себе. — Якщо кожен ранок починається з неї… я не проти падати.

Повітря було прохолодне. Ранок тільки розгортався — сонце ще не вирішило, світити по-справжньому чи зробити вигляд, що його це не стосується. Ніколь вийшла з дому швидким кроком, закинувши рюкзак на одне плече.
— Якщо ти знову будеш йти позаду і коментувати мою ходу, я тебе залишу тут, — попередила вона.
— Я не коментую. Я спостерігаю, — спокійно відповів Флінн, наздоганяючи її.
— Це ще гірше.
Вони йшли поруч, але не зовсім торкаючись. Між ними залишалося сантиметрів десять повітря — дивна невидима лінія, яку ніхто не перетинав.
— Ти сьогодні дивно тиха, — сказав він.
— Я думаю.
— Ого. Небезпечний стан.
Вона штовхнула його плечем.
— Я про гру думаю.
— Ти ж казала, що не нервуєш.
— Я не нервую. Я… аналізую.
— Це нова назва для «в голові сто сценаріїв катастрофи»?
Вона подивилась на нього.
— А якщо я прийду, а вони забудуть, що мене запрошували?
— Не забудуть.
— А якщо вони просто були ввічливі?
— Ти ж бачила їхні обличчя. Вони сміялися щиро.
Вона трохи сповільнила крок.
— А раптом я там буду зайвою?
Флінн не одразу відповів.
— Ти ніколи не буваєш зайвою, — тихо сказав він. — Ти або центр хаосу, або центр уваги.
— Дякую. Це дуже заспокоює — саркастично фиркнула Ніколь 
— Я серйозно.
Вона відвела погляд, але губи зрадницьки ледь піднялись. На зупинці вже стояло кілька учнів. Хтось гортав телефон, хтось пив каву з паперового стаканчика. Коли вони підійшли, двоє дівчат одразу оживились.
— Привіт, Флінне!
— Ранку доброго, — відповів він, ввічливо кивнувши.
Ніколь закотила очі, але цього разу не демонстративно. Швидше автоматично.
— Ти популярніший за шкільну каву, — пробурмотіла вона.
— Це сумнівний комплімент.
— Це факт.
Одна з дівчат глянула на Ніколь.
— Привіт.
— Привіт, — спокійно відповіла вона.
І… все. Без напруги чи внутрішньої паніки. Просто привіт. Автобус під’їхав із характерним скрипом.
Вони зайшли всередину. Якось природно опинилися поруч і сіли разом. Цього разу Ніколь не бурчала, не зітхала, а просто сіла біля вікна. Флінн обперся ліктем на спинку сидіння. Автобус рушив.
Через кілька хвилин ззаду почулося:
— Флінне, ти сьогодні прийдеш на гру?
— Звісно, — відповів він. — Я ж маю підтримати…
Він зробив паузу. Ніколь завмерла, дивлячись у вікно.
— …команду, — закінчив він спокійно.
Вона повільно повернула голову.
— Я вже подумала, що ти скажеш щось дурне.
— Я вчуся.
— Прогрес є.
Він трохи нахилився ближче.
— Ти ж знаєш, що якщо стане некомфортно, ти можеш просто підійти до мене?
— Я не збираюся тікати.
— Я не про втечу. Я про підтримку.
Вона подивилася на нього уважніше.
— Ти сьогодні підозріло нормальний.
— Я завжди нормальний.
— Ні. Ти зазвичай дратівливо нормальний.
— А сьогодні?
— Сьогодні… терпимий.
— О, це майже зізнання в симпатії.
Вона штовхнула його ліктем.
— Не вигадуй.
Автобус підстрибнув на ямі, і їхні плечі на мить зіткнулися. Ніколь не відсунулася, але і Флінн цього теж не прокоментував. Просто залишився так сидіти.
За вікном місто прокидалося. А всередині автобуса, серед шуму голосів і скрипу сидінь, між ними з’являлося щось нове. Менше оборони та більше спокою.
— Готова? — тихо спитав він, коли школа вже з’явилася попереду.
Ніколь видихнула.
— Ні — Пауза — Але піду.
Він усміхнувся.
— Оце і є сміливість.
Цього ого разу вона не заперечила.