Глава 3

Вечір.
Кухня наповнена запахом запеченої курки й трав. Світло тепле, затишне. Атмосфера — майже ідеальна.
Майже.
Ніколь сиділа навпроти Флінна й спопеляла його поглядом так інтенсивно, ніби намагалася пропалити дірку прямо між його котячими вухами.
По боках столу сиділи Елін та Каель. Елін виглядала занадто спокійною — небезпечно спокійною. Каель різав м’ясо з тією філософською байдужістю, ніби в його житті нічого дивного ніколи не відбувалося.
— Як справи у школі? — лагідно запитала мама, наколюючи салат.
Ніколь різко всадила виделку в тарілку, але промахнулася повз помідор чері.
Помідор зрадницьки підскочив.
І…
Полетів.
Повільно. Урочисто. Неминуче.
І з глухим пльоп влучив Флінну прямо в лоб.
Настала тиша.
Помідор повільно сповз по його чолі й упав назад у тарілку.
Флінн кліпнув.
Каель навіть не підняв очей.
Елін лише тихо видихнула:
— Влучність покращується.
— Я НЕ цілилася! — миттєво випалила Ніколь, хоча її очі казали абсолютно протилежне.
Флінн повільно витер лоб серветкою. Потім подивився на неї з тією самою чарівною, трохи дражливою посмішкою.
— Дякую. Я завжди мріяв отримати овочеве благословення.
Каель нарешті підняв погляд:
— У нашій родині це знак прийняття.
— Тату! — простогнала Ніколь.
Елін усміхнулася:
— То як школа, діти?
Флінн чемно склав руки.
— Чудово. Я вже майже король автобуса.
Ніколь мало не вдавилася водою.
— Ти — що?!
— Ну, — продовжив він невинно, — мене оточили фан-клубом.
— Через вуха?!
— Через харизму, — поправив він. — Вуха — це бонус.
Ніколь повільно поставила склянку.
— Тебе все життя ніхто не дражнив?
Флінн на мить задумався.
— Дражнили. Але я вирішив, що якщо вже бути дивним — то бути дивним красиво.
Каель кивнув із повагою.
Елін подивилася на Ніколь так, ніби казала: слухай уважно.
Ніколь фиркнула, схрестила руки й знову вп’ялася в нього поглядом.
— Не думай, що я дозволю тобі влаштовувати тут «школу дружби».
— Пізно, — спокійно відповів Флінн. — Завтра перше офіційне завдання.
— Я тебе не наймала.
— Твоя мама найняла мене поглядом ще зранку.
Елін тихо посміхнулася в тарілку.
Ніколь схопила ще один помідор.
Флінн повільно підняв руку, прикриваючи лоб.
— Обережно. Я вже прийнятий у родину. Другий раз може означати весілля.
Тиша.
Каель ледь не поперхнувся.
Елін різко відклала виделку.
Ніколь застигла з помідором у руці.
— Ти зараз реально ризикуєш життям, рудий.
Флінн лише підморгнув.
І в цю секунду навіть Ніколь ледве стримала усмішку.
Але тільки ледве. Ніколь різко відсунула стілець.
— Я наїлася.
Стілець скрипнув по підлозі так, ніби теж був ображений. Вона фиркнула, кинула останній злий погляд на Флінна і швидко пішла до сходів.
— Ніколь… — почала Елін.
Але дівчина вже грюкнула дверима своєї кімнати.
За столом запала тиша.
Елін подивилася на Каеля.
— Мені треба з нею поговорити, напевно.
Флінн повільно підняв руку, м’яко, майже чемно зупиняючи її.
— Я сам поговорю.
Каель підняв брову.
Елін уважно подивилася на нього.
— Впевнений?
— Абсолютно, — кивнув він. — Я вже пережив помідор. Мене складно зламати.
Каель хмикнув.
Елін лише тихо усміхнулася.
— Добре. Але якщо вона тебе вдарить книгою — це не наша відповідальність.
— Приймаю ризик, — серйозно відповів Флінн.
Він піднявся сходами й зупинився біля дверей Ніколь.
Постукав.
Тиша.
Всередині Ніколь лежала на ліжку, закинувши ногу на ногу, і демонстративно читала зарубіжну літературу так, ніби готувалася до Нобелівської премії з ігнорування.
Флінн постукав ще раз.
— Можна?
— Пішов геть! — крикнула вона.
І наступної секунди в двері врізалася книга.
Глухий удар.
Пауза.
Книга повільно сповзла вниз і впала на підлогу.
Флінн подивився на двері.
— О, тепер можна, — пробурмотів він собі під ніс.
І зайшов.
Ніколь миттєво піднялася на ліктях.
— Ти взагалі розумієш, що означає «пішов геть»?!
— Так, — спокійно відповів він, зачиняючи двері. — Це означає, що ти хочеш, щоб я залишився й поговорив нормально.
— Ні!
— Так.
— Ти безнадійний!
— А ти зла. І засмучена.
Вона різко сіла.
— Я не засмучена!
— Ти щойно метнула в мене літературою. Це показник.
Вона різко підвелась на ліжку.
— Ну так, перед тобою зранку не з’являлись збочинки в одному шарфі!
Пауза. Флінн кліпнув. Повільно нахилив голову набік.
— А що… я був би не проти.
Тиша стала щільною, як бетон. Ніколь повільно підняла на нього очі. Якби поглядом можна було кидати блискавки — у кімнаті вже палав би кратер.
— Ти. Зараз. Серйозно?
— Я намагаюся розрядити атмосферу, — невинно відповів він. — Гумор — здоровий механізм захисту.
— Я тобі зараз покажу механізм захисту. Фізичний.
Він підняв руки в примирливому жесті, але посмішка з кутиків губ не зникла.
— Гаразд, гаразд. Жарт був ризикований. Приймаю.
Вона ще секунду свердлила його поглядом, а потім відвернулася.
— Ти не розумієш…
Голос уже не був таким гострим.
— Ти з’явився — і тобі легко. Тебе всі приймають. А я роками намагалася бути нормальною. І все одно — дивна.
Флінн більше не жартував. Він підійшов ближче, але зберіг дистанцію.
— Ніколь. Ти не дивна. Ти просто боїшся, що якщо покажеш себе справжню — тебе знову поранять.
Вона стиснула пальці в ковдрі.
— Легко казати тому, кого обліпило півшколи.
— Мене обліпили, бо я не ховаюсь, — тихо відповів він — А не тому, що я ідеальний.
Пауза.
— І до речі… — додав він трохи м’якше. — Якби я з’явився в твоїй кімнаті не в шарфі, а нормально… ти б все одно кричала.
Вона глянула на нього.
— Так.
— От бачиш. Проблема не в шарфі.
На її губах ледь-ледь смикнувся кутик. Ледь.
— Завтра перше завдання, — спокійно сказав він.
— Я не погоджувалась.
— Але ти хочеш, щоб усе змінилося.
Вона не відповіла.
Флінн підійшов до дверей.
— І Ніколь…
Вона не дивилась на нього.
— Я не збочинець. Я просто з’явився в дуже незручний момент.
— Йди вже, — тихо сказала вона.
Коли двері зачинилися, Ніколь повільно впала назад на ліжко.
— Ідіот… — Але вже без злості.