Глава 2

Ніколь сама не пам’ятала, коли востаннє засинала з іграшкою. Але цього разу вона не відклала кота на полицю. Він лежав поруч, його червоний шарф лоскотав їй зап’ястя, і чомусь… з ним було спокійніше.
Вона заснула швидко. Під ранок, коли сон стає глибшим і дивнішим, Ніколь перевернулася на інший бік. Кіт тихо зісковзнув із ліжка. Глухий звук падіння.
І…
— Ай. Боляче.
Голос. Чіткий. Чоловічий. Ображений.
Ніколь відкрила одне око. Повільно оцінила кімнату.
Шафа — на місці. Стіл — на місці. Кошик для білизни — там же. Голий рудий хлопець із котячими вухами, який стоїть біля її ліжка й прикривається червоним шарфом…
Все нормально. Вона заплющила око.
Пауза.
Мозок прокинувся. Очі різко розплющилися.
Вона повернула голову. Рудий хлопець з яскравими очима й справжніми рудими котячими вухами стояв біля ліжка. Волосся розкуйовджене. На шиї — той самий шарф. Іншого одягу — нуль. Він ніяково помахав рукою.
— Доброго ранку.
Тиша тривала рівно пів секунди.
— ААААААААААААА!!!
Крик був такий, що, здається, навіть сусідські голуби злетіли.
Хлопець здригнувся.
— Ти ж сама мене впустила в ліжко! — випалив він і з переляку одним стрибком заліз на шафу.
Звісно, заліз. Зачепив коробку. Потім светр. Потім якусь стару енциклопедію. Все з гуркотом полетіло вниз. Двері розчахнулися. Каель влетів першим. За ним — Еліна. І так, у мами в руках була сковорідка.
— Що трапилося?! — різко спитав тато.
— Збочинець! — вигукнула Ніколь, вказуючи пальцем на шафу. — У мене в кімнаті голий збочинець із вухами!
Каель підняв голову. Побачив рудого хлопця з шарфом та котячими вухами.
​​​​​І… повільно, дуже повільно почав усміхатися.
— Ооо, — протягнув він. — Ну, звісно.
— Тато! — обурилась Ніколь.
— Так, стоп, — підняв руку Каель. — Ніколь… де твій кіт?
Тиша. Ніколь перевела погляд на підлогу. Порожньо. Погляд — на шафу. Рудий хлопець повільно підняв лапу… тобто руку.
— Мяу? — невпевнено запропонував він.
Ніколь моргнула. Раз. Два.
— Ні. Ні-ні-ні. Ні.
Еліна прикрила рот рукою, але очі її сяяли тим самим блиском, який Ніколь знала з дитинства.
— Каелю… — прошепотіла вона. — Здається, це… спадкове.
— Я не просила! — Ніколь схопила подушку й притиснула до себе. — Я нічого не активувала! Я просто спала!
— Вона мене обійняла, — повідомив хлопець із шафи. — І я відчув… ну… поклик. І трохи спину потягнув, якщо чесно.
— Ти можеш спуститися? — спокійно попросив Каель.
— Якщо ніхто не буде кричати, — обережно відповів той.
— Я буду кричати! — одразу заявила Ніколь.
— Тоді я ще трохи тут посиджу.
Еліна зітхнула.
— Добре. Я піду по одяг.
Вона швидко вийшла з кімнати. Каель склав руки на грудях і подивився на хлопця уважно. Майже… професійно.
— І як тебе звати?
Рудий задумався. Почухав потилицю.
— Флінн, — сказав він нарешті. — Здається. Так звучить правильно.
Ніколь повільно опустила подушку.
— Це ім’я мого кота.
— Співпадіння, — безсоромно відповів Флінн.
Каель тихо засміявся.
— Ласкаво просимо до родини, хлопче.
— Тату! — одразу вигукнула Ніколь.

 

Мама повернулася в кімнату з невеликою купкою одягу для Флінна — сорочка, шкарпетки, штани.

— Сідайте за стіл, — лагідно промовила вона. — Все буде гаразд.

Флінн обережно присів на стілець. Його рухи були такі, ніби він вперше сів у людське крісло — лапки, точніше, руки, тремтіли трохи, шарф обвивав його шию як щит.

Ніколь сіла навпроти. Із першої ж миті її погляд був гострим, як лезо ножа.

— Я тебе бачу, — подумала вона — Ти зараз мене не боїшся, але скоро зрозумієш, що я можу бути страшнішою за тебе, — промовила очима.

Ніколь схопила вилку. І так сильно стиснула її в руці… що вона вигнулася під кутом, як міні-міст. Флінн ледве втримав рівновагу на стільці. Він нервово ковзнув поглядом по кімнаті: на маму, яка посміхалася надто спокійно, на тата, який просто склав руки й спостерігав, і на Ніколь — вогонь і блискавки одночасно.

— Ооо… — пробурмотів Флінн. — Добре, що я в шарфі…

Ніколь не моргнула. Її очі говорили все: «Якщо ти спробуєш щось недобре, то навіть магія не врятує».

Тато трохи посміявся.

— Вона ж копія мами, — тихо сказав він. — А дівчата з ранку теж можуть бути небезпечними.

Мама кивнула, як би підтверджуючи:

— Сніданок у нас завжди небезпечний.

Флінн нервово погойдався на стільці, намагаючись знайти спосіб сховатися за склянкою соку. Ніколь схопила хліб, кинула поглядом на нього. Флінн зрозумів, що це ще й психологічна атака.

— Добре, добре, — бурмотів він. — Я слухаюсь…

​​​​​​Мама спокійно наколювала помідор на виделку, її рухи були такими ж акуратними, як завжди, ніби вона готувала не сніданок, а маленький ритуал.
— Я так розумію, настав таки твій час, доню, — ніжно промовила вона, піднімаючи погляд, щоб упевнитися, що Ніколь слухає.
Ніколь моргнула, не зовсім розуміючи, про що йдеться.
— Ти про що? — запитала вона, поглянувши на тата.
Каель снідав спокійно, наче нічого дивного не сталося. Лише шматок тосту та крапля меду на тарілці.
— Доню, — почала мама, — у свій час, як ти пам’ятаєш… твій тато теж перевтілився з іграшки в хлопця…
Ніколь нахилилася вперед, трохи здивовано.
— Теж голого? — зі злістю запитала вона.
Флінн, який сидів поруч із ними за столом уже у футболці та штанях, поперхнувся молоком, трохи розбризкавши його на стіл.
— Ой… оу… — бурмотів він, дивлячись на Ніколь, і відчуваючи, що зараз буде дуже гаряче.
Каель навіть не повів бровою.
— Так, саме так було, — спокійно відповів він. — Нічого страшного, доню. Просто трохи магії.
Ніколь стиснула кулаки, а її погляд став майже небезпечним:
— Тобто… ти кажеш, що цей… Флінн… справді реальна людина? — її голос тремтів від суміші страху і злості.
— Так, — мама кивнула з посмішкою. — І, здається, він стане твоїм… особливим союзником.
Флінн тихо ковзнув очима по кімнаті. Йому було трохи ніяково, трохи страшно і трохи смішно одночасно.
— Весело… — пробурмотів він.
Ніколь вистрілила на нього поглядом, який міг би спопелити будь-кого.
— Весело?! — пролунав її шиплячий коментар. — Ти ще не бачив «весело». Але  я ндоберуся до тебе!
Каель тихо усміхнувся.
— Вітай його у нашому світі, доню. Тепер це твоя магія теж.