Глава 1

Шкільний коридор гудів, як вулик, у якому всі давно знають своє місце. Усі — окрім Ніколь. Вона стояла біля шафок, схрестивши руки на грудях, і виглядала так, ніби світ їй заборгував пояснення.
Чорне худі з довгими рукавами, що закривали половину долонь. Порвані джинси, на яких нитки виглядали так, ніби теж пережили драматичний період. На шиї — чокер і тонкий ланцюжок. На пальцях — кілька срібних каблучок. Її волосся — темне, майже чорне, з фіолетовими пасмами, що ледь помітно відблискували під люмінесцентним світлом. Очі — великі, уважні, з тим особливим поглядом людини, яка занадто багато думає.
Вона не була «сірою». Вона була надто яскравою — просто не в тих кольорах, які школа вважала зручними.
— Дивна, — прошепотів хтось позаду.
— Та це ж та, у якої батьки з вушками ходять…
Ніколь закотила очі так повільно й професійно, що це можна було б викладати як окремий предмет.
Так. Її батьки носили плюшеві ведмежі вушка. Постійно. Так. У їхній чайній усі працівники носили такі ж. Так. Їх вважали дивними. І ні, Ніколь не дозволяла нікому називати їх смішними. Перший раз вона побилася в сьомому класі. Другий — у восьмому. Третій — уже не рахувала. Вона не була задиракою. Просто якщо вже світ вирішив лізти — вона відповідала.
— Магія допомагає тоді, коли ти прагнеш її найбільше, — часто повторювала мама, поправляючи свої ведмежі вушка з такою серйозністю, ніби це корона.
Ніколь вірила. Вірила так само вперто, як стискала кулаки. Але сьогодні магія, здається, запізнювалась.
Дзвінок пролунав різко. Люди розчинилися по класах.
Вона залишилася на секунду довше. «Було б непогано, якби хоч хтось обрав мене», — подумала вона, дивлячись на натовп. Не для бійки, чи насмішок, а просто — для розмови. Вона зітхнула й поправила рукав худі.
— Ну що, Всесвіте, — пробурмотіла вона тихо. — Якщо ти там є, я вже достатньо прагну. Можна трохи магії? Хоч мінімальний тариф.
Але Всесвіт мовчав.

Коридор майже спорожнів, коли вона відчула це. Той специфічний сигнал небезпеки. Сміх. Глухий. Колективний. Ззаду.
— Ну що, дивіться, це ж наша магічна принцеса, — пролунало десь над її плечем.
Ніколь навіть не встигла обернутися. Поштовх.
Не дуже сильний — швидше демонстративний.
Але достатній, щоб портфель зірвався з плеча й глухо гепнувся на підлогу. Зошити розсипалися, ніби вирішили втекти першими. Вона втрималася на ногах. Звісно, втрималася. Повільно нахилилася. Підняла один зошит. Струсила пил.
— Гей, — протягнув хлопець позаду. — А де твої плюшеві вуха, дивачко? Чи ти, може, не рідна донька своїх батьків?
Тиша на секунду натягнулася, як струна. Ніколь дуже повільно випросталася. І дуже повільно повернулася.
Її очі стали холодними. Не істеричними. Не розгубленими. Холодними.
— Повтори, — тихо сказала вона.
— Та ми просто жартуємо, — зареготав другий. — Може, ти прийомна? Бо щось на ведмедя не схожа.
І от тут сталося те, що мама називала «імпульсивним проявом характеру». Перший удар був точним. Тато завжди казав: «Не починай. Але якщо вже почалося — закінчуй».
Вона рухалася швидко. Не хаотично. Не злісно. Чітко.
Один із хлопців опинився на підлозі швидше, ніж встиг зрозуміти, що сталося. Другий спробував схопити її за руку — дарма. Третій відступив, бо це вже було не смішно.
— Ти божевільна?! — крикнув хтось.
— Ні, — коротко відповіла вона, відштовхуючи чергову спробу схопити її. — Я донька своїх батьків.
І, чесно кажучи, вона перемагала. Аж раптом:
— НІКОЛЬ ВАЙТ!
Голос розрізав коридор, як ножем. Завуч з’явився буквально з повітря. Можливо, він харчувався конфліктами. Можливо, мав внутрішній радар на порушення дисципліни. Він схопив її за капюшон худі й різко відтягнув назад.
— До директора. Негайно!
— Але чому саме я? — обурено видихнула вона, намагаючись вирівняти дихання. — Вони перші почали!
Завуч нахилився так близько, що Ніколь відчула запах його сніданку. Судячи з усього — омлет із цибулею. І щось дуже, дуже часникове.
— Я. Сказав. До директора, — прошипів він.
І різко відпустив її капюшон. Хлопці позаду вже стояли тихо. Майже невинно. Один навіть потер щоку й зробив вигляд, що він — жертва століття. Ніколь зціпила зуби. Знову вона. Завжди вона. Вона підняла портфель, закинула його на плече й пішла вперед, не дивлячись ні на кого.
— Магія допомагає тоді, коли ти прагнеш цього найбільше… — пробурмотіла вона собі під ніс.
— Що ти там сказала? — гаркнув завуч.
— Нічого. Просто думаю, чи в директора є кава.
І якщо магія десь існувала, їй краще було почати працювати вже зараз.
​​​​​​Коридор біля кабінету директора був підозріло тихим.
Тим самим тихим, яке ніби спеціально створене для того, щоб ти чув кожне слово, яке не хочеш чути.
Ніколь сиділа на жорсткій лавці, втупившись у тріщину на підлозі. Портфель стояв біля ніг, розкритий, мов докір. Руки вона сховала в довгі рукави худі — так завжди було легше. За дверима говорили.
Спочатку директор. Стримано. Офіційно.
— Це вже не перший випадок, місіс та містер Вайт…
Потім мама. Спокійно. Надто спокійно.
Тим голосом, яким вона в чайній заспокоювала клієнтів.
— Ми не виправдовуємо бійки, — сказала вона. — Насильство — це не рішення.
У Ніколь стиснулося всередині. Звісно. Не виправдовують. Пауза. Але тоді заговорив тато. Його голос був нижчим. Спокійним, але в ньому завжди жила та сама впертість, якою він навчав її ставати в стійку.
— Але ми будемо захищати свою доньку, — чітко сказав він. — Якщо її провокують, якщо її принижують через нас — це вже не просто “дитячі конфлікти”.
Ніколь завмерла.
— Інші діти стверджують, що вона почала першою, — сухо відповів директор.
— Ніколь не починає, — тихіше сказала мама. — Вона довго терпить. Занадто довго.
За дверима настала тиша. Та сама тиша, коли дорослі дивляться одне одному в очі й вирішують, хто з них зараз здасться.
Ніколь ковтнула клубок у горлі. Вона очікувала, що батьки будуть розчаровані. Що скажуть: «Ми ж просили не битися». Що зітхнуть. Що їм буде соромно.
Але їм не було. Вони не виправдовували її кулаки.
Але вони стояли за неї, і це було… гірше. Бо раптом захотілося заплакати. Вона потерла очі, сердито.
— Та що зі мною таке, — пробурмотіла вона. — Я ж не малеча.
Двері різко відчинилися. Мама вийшла першою — у світлому пальто й, звісно, з ведмежими вушками на голові. Тато — за нею, такий же серйозний, із тими ж плюшевими вухами, які зараз здавалися не смішними, а майже бойовими. Ніколь підвелася.
— Ми не схвалюємо бійку, — одразу сказала мама.
— Але пишаємося, що ти не дозволила себе принизити, — спокійно додав тато.
— Тату… — вона знітилася. — Я впоралась.
— Я знаю, — він ледь усміхнувся. — Я ж тебе вчив.
Мама подивилась на обох так, ніби подумки складала список “чому бойові мистецтва — це погана ідея”.
— Просто… — вона підійшла ближче до Ніколь і поправила її волосся. — Сила — це не лише кулаки.
— Знаю, — буркнула Ніколь.
Але всередині вона думала зовсім інше. Було б добре, якби хоч раз не доводилося доводити, що вона мала право існувати. Вони вийшли зі школи разом.
І поки однокласники дивилися на дивну сім’ю з ведмежими вушками, Ніколь вперше за день не відчувала сорому. Вона відчувала лють. Втому. І ще щось дуже глибоке. Самотність.

Ніколь лежала в ліжку, втупившись у стелю.
Кімната була напівтемна: гірлянда над письмовим столом світилося м’яким жовтим світлом, на стіні висіли постери, а на верхній полиці, трохи припорошений пилом, сидів рудий кіт. Вона вдавала, що не дивиться на нього. Стук у двері був тихим. Обережним.
— Можна? — пролунало мамине.
— Мм… так.
Двері відчинилися, і в кімнату зайшли вони. Як завжди — разом. Мама сіла з одного боку ліжка, тато — з іншого. Матрац трохи прогнувся, і Ніколь опинилася ніби в маленькій фортеці з тепла й плюшу.
— Сонечко, як ти? — тихо спитала мама.
Ніколь знизала плечима.
— Нормально… — пауза. — Вибачте, що…
— Агов, — м’яко перебив тато.
Він нахилився ближче й серйозно подивився їй в очі.
— Ніколи не забувай, хто ти.
І демонстративно поворушив ведмежими вушками.
Це було настільки несподівано урочисто й водночас безглуздо, що Ніколь не витримала — кутик її губ піднявся. Мама теж усміхнулась.
Цей жест завжди їх смішив. Завжди.
— Доню… — мама обережно взяла її за руку. — Якщо тебе дражнять через ці вушка… можливо, ми могли б… не носити їх у школу. Чи на роботу. Хоча б якийсь час.
Повітря в кімнаті змінилося. Ніколь різко сіла.
— Нізащо!
Вона міцно схопила маму за руку, ніби хтось справді збирався забрати ті вушка просто зараз.
— Це частина вас. Частина нашого життя. Я не дозволю їм це відібрати.
Її голос тремтів — не від злості. Від чогось глибшого.
Вона знала правду. Знала, що її тато колись був зачарованим ведмедиком. Справжнім. Маленьким. Плюшевим. І що мама, закохана до безтями, змогла розчарувати його силою любові. Їй не потрібно було доказів. Вона бачила це в їхніх очах. У тому, як тато дивився на маму, ніби вона досі творила дива. У тому, як мама поправляла його комір, ніби боялася, що магія раптом зникне. Ніколь вірила їм. І вірила в магію.
І саме тому ніколи не дозволяла нікому називати їх дивними.
— Ми не хочемо, щоб ти страждала через нас, — тихо сказав тато.
— Я страждаю не через вас, — вперто відповіла вона. — Я страждаю, бо люди бояться всього, що не схоже на них.
У кімнаті запала тиша. Мама нахилилася й поцілувала її в чоло.
— Ти дуже схожа на нас, — прошепотіла вона.
— На щастя, — додав тато й знову ледь поворушив вушками.
— Тату, — зітхнула Ніколь. — Ти ж серйозний чоловік.
— Я колишній ведмедик. Це різні категорії.
Ніколь тихо засміялася і на мить їй стало легко.