1

Те що мій друг дитинства Іван великий шолопай я знав уже давно. Ще з тих безтурботних часів коли ми разом протирали штани за однією шкільною партою. Вже тоді друг неодноразово демонстрував свій невгамовний норовливий характер, нерозважливу гарячкувату вдачу і схильність до різноманітних безумних вчинків та безглуздих «подвигів». В нашому селі він віддавна вже був темою для багатьох пліток, пересудів й побрехеньок.

Служба в армії аніскільки не змінила приятеля на краще. Він залишився таким же самим баламутом як і був до війська. Багато гуляв, хуліганив, пиячив… В сусідньому селі знайшов собі гарненьку дівчину, закрутив їй довірливій голову, спокусив недосвідчену, а потім кинув бідолаху дізнавшись, що вона вагітна від нього. І хоч спершу все йшло до шлюбу і всі родичі, друзі й близькі готувались до їхнього весілля, Іван в останню мить розірвав заручини без будь яких пояснень цього негідного рішення.

Дальше було одне і теж, нескінченна череда дурнуватих пустощів, легковажних розваг, доступних дівчат на один вечір. Я не осуджував друга за це, бо відверто кажучи і сам не надто сильно відрізнявся від нього. Вік був такий, що у наших головах гуляв буйний вітер, а здорового глузду ми мали мов той кіт наплакав. Тож і робили дурницю за дурницю навіть не усвідомлюючи своїх помилок.

З часом наші сільські друзі, приятелі, однолітки знайшли собі дівчат, що стали їх дружинами, обзавелися сім’ями і разом ростили дітей. А ми… Ми обидва залишалися одинокими. Місяцями тинялися по заробітках за кордоном. На Батьківщині на нас по великому рахунку ніхто не чекав, ми тут нікому не були потрібні, нас ніщо вдома не тримало. Хоча наше особисте життя склалося по різному. Я ставав все більш і більш заїдливим холостяком. На дівчат і жінок уваги практично вже і не звертав. З Іваном же все було навпаки. Список його любовних походеньок і спокушених та розбитих жіночих сердець здавалось був безконечний.      

Востаннє ми бачились мабуть з десятиліття тому. Хоч обидва регулярно приїздили в село з заробітків, проте разом зустрітися якось не щастило. Тим не менш весною минулого року доля звела нас разом. В перший же день приїзду додому, дізнавшись, що і Іван є в селі я навідався до нього в гості. Друг дитинства дуже зрадив моєму візиту й відразу потішив мене запрошенням на своє весілля.

Почуте не надто здивувало мене. За своє бурхливе безпутне життя приятель вже кілька разів ставав «на рушничок щастя». Один раз навіть фіктивно, щоб змінити прізвище оскільки мав якісь проблеми з закордонними органами правопорядку. Та всі ці безтолкові потуги створити сім’ю тривали зазвичай не більше кількох місяців. Дальше друг кидав чергову дружину й повертався до свого улюбленого заняття – гульок.

Привітавши старого друзяку я поцікавився:

– Хто твоя обраниця і де ви познайомились?

– Вона незвична, – очі у Івана збуджено зблиснули. – Красива, приязна добра. Гарна господиня, розумна порадниця і пристрасна коханка. Про таку я все життя мріяв. А зустрілися ми в Італії де я був на заробітках. Вона працює в невеличкій придорожній забігайлівці. Там ми і познайомились.

Після цих слів приятель витягнув з портмоне фотокартку и тицьнув її мені. Я взяв. Підніс поближче до очей. З невеличкого паперового прямокутника на мене дивилась миловидна жіночка віком десь років під сорок. Засмагле овальне обличчя, сріблясто-сірі очі, хвацьке задертий вгору гострий носик, тоненькі вишневі вуста, чарівні ямочки на пухких щічках і густа руда чуприна на голові. Не скажу що така вже писана краля, проте доволі все ж доволі приваблива та симпатична як на мій смак. Моєму другові дитинства знову неабияк пощастило.

Наступні два тижні приятель тільки те й робив, що вихваляв свою обраницю. За ці дні я дізнався, що Руденьку (як лагідно називав друг свою наречену друг) офіційно зовуть Антоніна. Родом вона з невеличкого містечка сусідньої області. Давно розлучена і має двох вже повнолітніх дітей. Життєві труднощі більш ніж десять років тому вигнали її на заробітки за кордон. Відтоді вона й мешкає на чужині, по-можливості, фінансово допомагаючи дітям і стареньким батькам.

З Тонею Іван зустрівся випадково, наче за велінням долі. Якось зайшов перекусити в нічим непримітне придорожнє кафе. Втомлений багатогодинною дорогою під палючим південним сонцем й незчувся, як на привітання італійською, моторної руденької офіціантки, «Ciao, signore!» відповів по-українське – «Привіт!». Жіночка стрепенулася від несподіванки і на неабиякий подив чоловіка миттєво перейшла з чужоземної на рідну мову спілкування. Так вони й познайомились.

Потім було кілька місяців нечастих своєрідних побачень які все більше й більше переконували чоловіка у тому, що він нарешті знайшов ту яку досі безуспішно шукав стільки років. Він зустрів жінку про яку лише мріяти можна. Коштовний дарунок фортуни, що дається мужчині лиш раз в житті. Справжній шанс зустріти майбутню старість в домашньому затишку з любимою половинкою.

І приятель не упустив цей доленосний шанс в своєму житті. Вже за півроку після їх першої зустрічі він серйозно поговорив з Тонею. Відверто розповів їй про свої почуття. Зізнався що закоханий в неї мов шмаркатий підліток. Попрохав жінку стати його законною дружиною. А наприкінці, набравшись нахабства, запропонував Руденькій переїхати на постійно мешкати до нього.

Жінка після нетривалих роздумів пристала на пропозицію мого приятеля і відтоді вони разом. Живуть в одному помешканні, дбають і допомагають одне одному, незабаром планують розпочати спільний бізнес, тут на Україні. Про почуття й емоції, що їх пов’язували тепер уже й говорити не варто. Іван здавалося світився від щастя і радості коли розповідав про Тоню.