23. На душі легше

МАРК

Видихаю і заходжу всередину кабінету, відчуваючи, як усередині все стискається. Потрібно тримати себе в межах пристойності й не зірватися просто зараз, ще й на доньку. Бо її поведінка починає бісити мене. Напевно, Єва в чомусь таки права. Моя донька забагато собі дозволяє. Але... Зараз головне — приборкати свою лють та образливість на неї.

Каріна справді тут. Моя чотирнадцятирічна бунтівниця вальяжно розпласталася у моєму шкіряному кріслі, тримає біля вуха телефон і про щось із захватом теревенить. На краю мого столу стоїть напівпорожня чашка, поруч лежить трубочка. Погляд стрибає на доньку, яка на мене реагує між іншим. І виглядає вона так, ніби й не втікала з дому. Купа впевненості, рішучості. Це капець. Я в її віці собі такого дозволити не міг, бо тоді б мені солідно прилетіло. А ця он сидить самовпевнена й вважає, що її поведінка нормальна. І от що мені з нею робити?

Видихаю, аби хоч якось приборкати гнів, і хапаю з кишені свій телефон. Одразу набираю начальника служби безпеки. Повідомляю йому про відбій і, завершивши дзвінок, прикипаю пильним поглядом до свого чада.

Тим часом моя Каріна нарешті помічає мене і, зітхнувши, починає прощатися зі своєю подругою.

— Насть, па-па, тато прийшов, — недбало кидає вона у слухавку, скидає дзвінок і підводиться з крісла.

На її обличчі немає ані краплі провини. Навпаки — вона зсуває тонкі брівки, підтискає губи й розмашистим, ображеним кроком рушає мені назустріч.

— Тату! Ну де ти вештаєшся так довго?! — одразу, з наїздом починає вона жалітися. — Я тут уже цілу годину стирчу, як якась сирота! Я взагалі-то тебе чекала, а за цей час могла б уже десять разів додому поїхати!

Усередині мене від цього її нахабного випаду із гучним тріском ламається витримка. Моє терпіння, яке цілий день розтягували, мов гумовий джгут, остаточно вибухає. Нахабство доньки переходить усі межі. Вона поводиться так, ніби я нічого не знаю.

— А зателефонувати мені не можна було?! — вибухаю я, і мій голос гримить на весь кабінет, змушуючи Каріну на секунду здригнутися. — Ти взагалі глузд втратила, Каріно?! Ти що влаштувала вдома?! Ти чому повернулася раніше зі школи? Навіщо з Єви знущаєшся? Ти можеш просто помовчати? До старших повагу потрібно мати... А ти поводишся як хамка... Мені соромно за тебе! — Донька дивиться на мене великими очима, а я не можу спинитися. — І навіщо ти втекла з дому? Чому до тебе було неможливо додзвонитися? Ти хоч уявляєш, що я пережив за ці кілька годин?!

Я роблю крок до неї, відчуваючи, як тіло тремтить від напруги, а з моїх грудей виривається люте дихання. Скроні розриває від тупого болю.

— Я підняв усю службу безпеки! — холодно пояснюю, дивлячись у великі очі доньки, в яких збирається волога. Але шкодувати її я наміру не маю. — Хлопці шукають тебе по всьому Києву, прочісують вулиці, а ти сидиш у моєму кабінеті, п’єш какао, базікаєш із подружками й ще й маєш нахабство висувати мені претензії?! Ти чому слухавку не береш?! Чому в тебе постійно зайнято?! Доки ти гратимешся в ці дитячі бунти й псуватимеш мені життя?! Чи ти думаєш, мені до тебе байдуже?

Я читаю їй моралі, не добираючи м’яких виразів, вихлюпуючи на неї увесь той пекучий страх, що стискав моє серце крижаними лещатами з самого обіду. Для мене страх утратити її надто великий. Бо немає нічого гіршого, ніж знати, що твоя дитина десь блукає сама зі своїми підлітковими психозами. Це — не знаходити собі місця і боятися, аби вона не наробила дурниць. А що малює уява в такі миті?!