22. Сімейні трабли

МАРК

Двері офісного ліфта розсуваються, і я, видихнувши, виходжу на свій поверх. Голова важка, у скронях безупинно гупає й тупо пульсує гострий біль, ніби туди забили розпечений цвях.

День не просто важкий. Він буквально виснажив мене до межі. За сьогодні я мав купу нескінченних переговорів, важких рішень, заторів на дорогах, і це ще не все. Бо поверх цього був іще суцільний потік сімейного хаосу, який повільно, але впевнено руйнує мою нервову систему. Я більше не витримаю цієї ворожнечі між донькою та моєю пасією.

Мій мобільний у кишені піджака вібрував майже кожні п’ятнадцять хвилин. Єва не давала мені спокою. Вона обривала мені телефон, палаючи від люті та образи на мене та мою доньку. Схоже, вона вирішила мені рознести мізки цілком. І коли я нарешті викроїв хвилину між зустрічами й черговий раз відповів, на мене вилилися образи, крики та звинувачення.

Виявляється, після тієї ранкової сварки з Євою в моєму кабінеті моя донька теж вирішила влаштувати бойкот. Каріна не залишилася в школі. Вона повернулася додому раніше, застала там Єву й влаштувала їй грандіозний, нищівний скандал. Донька, не добираючи слів, обізвала її «випещеним інтелігентним стервом», наговорила такої купи грубощів, від яких у моєї пасії практично стався шок. А мала в той час гримнула дверима й просто пішла з дому у невідомому напрямку.

З того моменту я не можу додзвонитися до власної дитини.

У слухавці постійно лунають короткі гудки, які дратують. У неї постійно зайнято. Вона або з кимось постійно теревенить, або просто кинула мій номер у чорний список. Я вже підняв усю свою службу безпеки на ноги. Начальник охорони звітує що п’ятнадцять хвилин. Хлопці прочісують її улюблені місця в місті, але серце все одно стискається від дикого, крижаного страху за доньку. Каріна — імпульсивна, вперта, нестримна, ще й ображена на весь світ. Вона готова нагадити мені чи Єві навіть ціною власної безпеки. І саме цього я страшенно боюся.

Поправляю комір сорочки, роблю важкий вдих і розмашистим, швидким кроком входжу у свою приймальню, намагаючись бодай зовні зберегти спокій. Не хочу, аби підлеглі знали про мої особисті проблеми.

За робочим столом сидить Злата. Вона так захоплена монітором та роботою, що підстрибує від несподіванки, коли я входжу. Моя нова помічниця миттєво підхоплюється, її очі горять робочим ентузіазмом. А в її руках уже височіє акуратно складений стосик паперів.

— Марку Олександровичу! Я все підготувала! — одразу, без паузи, починає вона щебетати, махаючи переді мною графіком на завтрашній день. — Я розібрала всю пошту за пріоритетністю, узгодила з Романом Петровичем ті зустрічі, які можна перенести, й укомплектувала ідеальний розклад на завтра. Ось папка з договорами, вони повністю готові до вашого підпису...

Вона говорить поспіхом, старанно, намагаючись показати, як чудово впоралася зі своїм першим робочим днем. Але її голос лунає десь на периферії моєї свідомості, мов шум літнього дощу. Мій мозок просто відмовляється сприймати цифри, графіки, договори та зустрічі. Бо перед очима стоїть лише уперте, ображене обличчя моєї чотирнадцятирічної доньки, яка десь вештається містом із вимкненим телефоном. І єдине, чого я зараз хочу, це знайти її.

— Зупиніться, Злато, — перебиваю дівчисько, важко видихаючи. Хочу зупинити цей потік інформації, бо все одно нічого не чую.

Вона миттєво замовкає на пів слові, налякано кліпаючи очима. В її погляді спалахує страх, що вона зробила щось не так.

— Це все чудово, Злато. Ви молодець, але зараз це абсолютно не важливо, — вимовляю глухо, нервово стискаючи в руках телефон й спираючись іншою долонею об її стіл. — Я перегляну всю вашу роботу пізніше. Може, навіть завтра. А зараз мені потрібна ваша допомога. Мені терміново потрібно знайти доньку... Вона втекла з дому, я не можу до неї додзвонитися, і... — замовкаю, бо не хочу казати зайвого.

Руденька дівчина здивовано дивиться на мене кілька секунд.

— Так вона у вашому кабінеті, — спокійно й навіть трохи спантеличено випалює вона.

Я завмираю. Повітря в легенях катастрофічно не вистачає.

— Тобто?!.. — з повним нерозумінням перепитую, бо нічого не можу второпати. — В сенсі — у моєму кабінеті?!

— Ну... так, — Злата розгублено кліпає повіками, вказуючи рукою на мої зачинені двері. — Ваша донька прийшла десь годину тому. Сидить там, п’є какао з молоком і розмовляє по телефону з якоюсь Настею.

Усередині мене на секунду спалахує полегшення — жива, ціла і практично біля мене! Але вже за мить це полегшення змітає дикий, неконтрольований вибух люті та роздратування.

— Тобто вона у моєму кабінеті, а ви мовчали?! — вибухаю я, аж луна йде по приймальні, а Злата від несподіванки відступає на крок назад, збліднувши. — Моя донька сидить тут уже годину, п’є какао, а ви мені навіть не повідомили?! Ви взагалі головою думати вмієте, Злато Вікторівно?! Я тут пів міста підняв на ноги! Охорона шукає її по всьому Києву, у мене телефон червоний від її витівок, а ви тут спокійно подаєте їй какао і не вважали за потрібне повідомити про це мене?! Чому ви мені одразу не зателефонували й не сказали, що моя дитина тут?!

Не можу втримати свою лють, злісно вихлюпуючи на свою підлеглу весь той накопичений за день стрес, страх та біль. Я дуже сердитий, навіть при тім, що донька знайшлася. Бо якби ця руда зателефонувала мені одразу, я б зайву годину не хвилювався.

Злата стоїть переді мною — зблідла, із великими, наляканими очима, в яких знову застигають сльози. Вона дрібно тремтить, міцно стискаючи свої папери на грудях, і, знітившись, тихим, здавленим, але чесним голосом вимовляє:

— А в мене немає вашого номера телефону, Марку Олександровичу... Ви мені його не давали. Куди я мала дзвонити...

Ці слова приводять мене до тями. Я ж навіть над цим не замислювався.

У мене ступор, бо виявляється, я налетів на цю малу даремно. Гнів на секунду зависає в повітрі й повільно згасає, поступаючись місцем гострому відчуттю власної дурості та провини.