21. Какао з молоком...

ЗЛАТА

Стою, мов прикута до підлоги, і від того, що відбувається, у мене буквально перехоплює подих. Розгубленість миттєво затоплює свідомість, і тепер не знаю, що сказати. Серце гуде в грудях, калатаючи з дикою швидкістю. В голові пролітає лише одна тривожна думка: здається, я знову примудрилася втрапити в халепу, і знову на рівному місці.

Дівчина тим часом неквапливо підносить телефон назад до вуха, не зводячи з мене неприязного, зверхнього погляду.

— Насть, вибач, я зараз тебе перенаберу, — кидає вона комусь у слухавку й скидає дзвінок.

Вона скидає свої ноги зі столу, неквапливо підводиться з крісла і неспішним, вальяжним кроком прямує прямо до мене.

Тільки зараз, коли вона підходить ближче, я помічаю її юний вік. Це ж зовсім дитина! Ну, принаймні підліток. На вигляд їй років чотирнадцять, не більше. Обличчя ще зовсім дитяче, хоч і спотворене дорослим макіяжем та нахабним виразом. У голові миттєво спалахують ранкові слова Інни про «малу боса» і її перепалки з білявкою. Мозаїка в голові складається в єдину картину. Усередині все холоне. Це ж точно його донька!

— Я взагалі-то тата чекаю, — випалює дівчисько, зупиняючись у пів кроці від мене й склавши руки на грудях. Робить це з такою неприхованою, колючою неприязню, що мені стає незручно. — А ти хто така? І що взагалі забула в татовому кабінеті?

Я розгублено кліпаю, хаотично намагаючись опанувати власне дихання. Голос зрадницьки тремтить, тож мені доводиться проковтнути сухий клубок у горлі, перш ніж відповісти:

— Я нова помічниця та секретарка Марка Олександровича.

— Секретарка?! — з подивом перепитує дівча. Її очі миттєво стають квадратними. Вона аж відхиляється трохи назад, витріщаючись на мене з абсолютною ошелешеністю. — Серйозно?! І давно?

— Від сьогодні, — знову тихо й несміло відповідаю я, намагаючись поводитися впевнено.

Дівчина повільно, з неприхованою оцінкою проходиться по мені поглядом — від зачіски, що прикриває гулю на лобі, до моєї нової білої сукні та туфель. В її очах спалахує якась дивна, невловима іскра:

— Нормальна така секретарка... — хмикає вона й недбало фиркає, відвернувши голову.

Мене накриває хвиля незручності. Хочеться якнайшвидше зникнути з цього кабінету, поки ситуація не переросла в черговий скандал, за який мені точно знову доведеться вибачатися перед Марком Олександровичем.

— Вибачте, я мушу йти... — випалюю я, відступаючи на крок до дверей. — Я лише мала переконатися, що в кабінеті мого боса немає сторонніх людей і панує порядок.

Після цих слів швидко розвертаюся й роблю кілька квапливих кроків до виходу. І, вже беручись за прохолодну металеву ручку, за спиною чую:

— Ей, секретарко! Принеси мені какао з молоком! І трубочку не забудь!

Я завмираю біля дверей. Шумно видихаю, вгамовуючи раптовий вибух обурення. Повелителька знайшлася... Але вголос, звісно, нічого не кажу. Вона ж донька мого боса, а я — підлегла, для якої право на прокол сьогодні відсутнє як таке.

На прохання малої лише згідно киваю головою. Боюся, що як заговорю, то скажу зайвого.

Вийшовши в приймальню, я буквально падаю на секунду у своє робоче крісло, спираючись на спинку. Мені треба подихати свіжим повітрям. Легкий шок хвилею накочується на мою нервову систему. Оце так донька у боса... Справжнісінька фурія! Нахабна, гостра на язик, зверхня. Зрозуміло, чому та білявка Єва вилітала звідси, мов куля з автомата. З такою дитиною ужитися — це треба мати залізні нерви.

Але тут же змушую себе заспокоїтися. Мені ж, на щастя, з нею не жити й не працювати. Моє завдання — ідеально виконувати свої обов’язки. А інше мене не хвилює. Хай хоч на головах ходять.

Узявши себе в руки, я прямую до мінікухні для персоналу. Швидко готую гаряче какао з молоком. Навіть шукаю в шафці ту саму трубочку, про яку вона нагадувала мені. Серце поступово вирівнює свій ритм. Усе в порядку. Робота триває.

З гарячою чашкою повертаюся до кабінету генерального директора. Обережно входжу всередину.

Донька Марка Олександровича вже знову зручно вмостилася у кріслі батька і, притиснувши телефон до вуха, щось емоційно щебече в слухавку. Коли я підходжу й обережно ставлю чашку з ароматним какао на край столу — подалі від важливих документів, — дівчисько навіть не перериває розмови. Вона лише зверхньо, недбало спроваджує мене коротким помахом руки, мовляв: «Вільна, йди вже». Навіть не подякувала. Хоча мені й не треба.

Мовчки виходжу назад у приймальню, зачиняючи за собою двері, і нарешті видихаю.

Сідаю на свій стілець, роблю глибокий вдих і знову повертаюся до монітора. Перше знайомство з родиною боса відбулося. Не скажу, що було приємно, але нехай. Тепер залишається лише дочекатися самого Марка Олександровича й здати йому підготовлений розклад. Зрештою, ще трішки — і мій перший робочий день завершиться. Мене охоплюють дивні відчуття. Ще не можу повірити, що в мене таки вийшло.