20. Хтось у кабінеті шефа

ЗЛАТА

Опинившись у приймальні, я рішуче сідаю за свій робочий стіл, вмикаю комп’ютер і беруся до справи.

Перед очима — купа папок, нерозібрана пошта, хаотичний розклад і купа робочих термінів. Від цієї кількості завдань паніка охоплює мене знову. Я ж уперше в житті з таким зіткнулася. Намагаюся глибоко дихати і змушую себе зосередитися, щоб не припуститися дурних помилок. Та вже через пів години вирішую звернутися за допомогою до заступника боса — Романа.

Знайти його виявилося легше, ніж я думала. Його кабінет трохи далі по коридору. Роман виявився дивовижно приємним, відкритим та іронічним чоловіком. Він без жодної зверхності пояснює мені тонкощі робочого графіка Марка Олександровича. Підказує, які зустрічі можна сміливо переносити на завтра, а які вимагають термінового підпису вже сьогодні. Завдяки його підказкам і моїй наполегливості робота просто горить у руках. Я розбираю електронну пошту, розсортовую документи за пріоритетністю й складаю ідеальний, чіткий розклад на завтрашній день.

Відчуття того, що в мене виходить, наповнює мене неймовірним теплом і впевненістю. Я можу. Я справді можу тут працювати! Принаймні в серці жевріє надія.

Ближче до третьої години в приймальню заходить Інна Володимирівна. Помітивши мою заклопотаність і впорядковані стоси папок на столі, її суворе обличчя пом’якшується. Вона пропонує зробити коротку перерву на каву. І я залюбки погоджуюся.

У невеликому затишному куточку для персоналу ми п’ємо ароматний напій, і Інна трохи розповідає мені про структуру компанії, внутрішні правила офісу та специфіку роботи шефа. Ці двадцять хвилин розмови допомагають мені остаточно розслабитися й відчути себе частиною цієї великої компанії.

Подякувавши Інні за компанію та цінні поради, я на крилах натхнення повертаюся до приймальні. До повернення Марка Олександровича залишається небагато часу, і я хочу ще раз перевірити папки перед тим, як покласти їх на його стіл.

Проте, ступивши всередину приймальні, я завмираю. І одразу прислухаюся.

З-за зачинених дверей кабінету генерального директора лунає виразний, дзвінкий дівочий голос.

Всередині в мене все миттєво стискається від чергової паніки. Не розумію, що відбувається. Я ж точно пам’ятаю, що кабінет був зачинений, а Марк Олександрович ще не повертався! Серце знову починає прискорено калатати. У голові спалахують застереження боса: «Ніколи не вривайся в мій кабінет без дозволу», але водночас я розумію, що зараз у його кабінеті перебуває якась стороння людина! А що, якщо це якийсь шпигун, злодій або чергова неадекватна відвідувачка, яка вирішила влаштувати самоуправство?!

Я довго вагаюся, стоячи біля дверей. Пальці тремтять, але почуття відповідальності перемагає страх. Я не можу просто стояти та вдавати, ніби нічого не відбувається. Це мій обов’язок — берегти порядок у кабінеті шефа!

Роблю глибокий вдих, рішуче натискаю на ручку й таки прочиняю двері.

Те, що я бачу, змушує мене буквально заклякнути на місці від дикого шоку.

За розкішним, монолітним робочим столом генерального директора, у його великому шкіряному кріслі, вальяжно вмостилася дівчина. Вона виглядає зовсім юною — блондинка з яскравим макіяжем, у модному одязі. Але найгірше не це. Вона гонорово закинула свої довгі ноги прямо на поліровану поверхню столу шефа, разом із взуттям! Просто поруч із важливими документами! В руках вона тримає телефон та з кимось, голосно сміючись, розмовляє, не звертаючи жодної уваги на мою появу.

Мене накриває хвиля дикого обурення та виразного гніву. Як вона сміє?! На стіл Марка Олександровича викладати ноги?! Ще й із взуттям... Хто вона така?

Забувши про всі свої комплекси й страхи, я впевненим кроком вриваюся в кабінет і звертаюся до дівчини з вимогливістю у голосі:

— Доброго дня! Ви хто?! Що ви тут робите?! І чому без дозволу увійшли сюди?!

Дівчисько за столом навіть не кліпає і не звертає уваги на мій суворий тон. Вона лише повільно повертає голову в мій бік, навіть не знімаючи ніг зі столу.

— Зачекай, будь ласка, тут якась ненормальна прийшла, — недбало кидає вона комусь у слухавку й відкладає телефон на стіл.

Після цього вона пильно, з відвертою неприязню та зверхністю витріщається на мене, міряючи поглядом із ніг до голови.

— А ти ще хто така?! — з нахабним фирканням випалює вона, вигинаючи брову. — І що це за дурнуваті запитання?! Ти взагалі страх втратила так зі мною розмовляти?!

У мене повний ступор. Бо присутнє відчуття, що я чогось не знаю. І, відповідно, тепер не знаю, як маю поводитися та що казати далі.