19. Налаштована рішуче

ЗЛАТА

Серце все ще важко стукає в грудях, коли Інна Володимирівна м’яко, але впевнено веде мене під лікоть до кабінету. Заходити сюди втретє за день — це як знову виходити на мінне поле, де кожна секунда здається наче перед вибухом.

Однак Марк Олександрович поводиться так, ніби за останні пів години не трапилося абсолютно нічого надзвичайного. Жодної згадки про істерику білявки, жодного слова про ту гучну лайку, яка досі відлунює в моїх вухах. На його обличчі немає ані краплі емоцій — лише холодна ділова зібраність і непроникна маска генерального директора. Мене це вражає, бо я б так не змогла.

Усі наступні двадцять хвилин проходять у суто робочому настрої. Марк Олександрович та Інна Володимирівна жваво обговорюють майбутню ділову вечірку, залучаючи до розмови мене. Звісно, я нічого в цьому не тямлю. Лише прислухаюся та стараюся все запам’ятати. Бос та Інна узгоджують нюанси вечірки, далі переключаються на мене та мої посадові інструкції. Я ставлю необхідні підписи на кадрових документах, а тоді ми перевіряємо перелік першочергових завдань. Мій бос говорить коротко, по суті, не гаючи жодної зайвої секунди. І коли замовкає, пильно зиркає на брюнетку.

— Дякую, Інно Володимирівно. З документами все в порядку, ви поки вільні, — спокійно вимовляє Марк Олександрович, підписуючи останній аркуш.

Брюнетка киває, збирає документи й кидає на мене короткий, заспокійливий погляд, після чого прямує до виходу. Я вже розвертаюся, аби піти за нею до свого робочого столу в приймальні, як раптом позаду лунає низький, владний голос боса:

— А ви, Злато Вікторівно, затримайтеся.

Це прохання натягує мої нерви до межі. Усередині все миттєво холоне, а душу охоплює гострий, крижаний страх. Невже зараз почнеться той самий розбір польотів, якого я так боялася? Напевно, отримаю на горіхи за те, що прийшла невчасно...

Двері за Інною Володимирівною зачиняються, і в кабінеті знову настає гнітюча тиша. Страх пробирає кожну нервову клітину, але покірно виконую наказ боса.

Повільно розвертаюся, намагаюся поводитися природно і з острахом дивлюся на Марка Олександровича. Він поволі відкладає ручку, спирається ліктями об поліровану поверхню столу й впивається в мене своїм пильним, відвертим поглядом, від якого в мене знову перехоплює подих.

— Злато, — починає він тихо, але в його голосі виразно відчуваються сталеві нотки. — На майбутнє запам’ятайте одне важливе правило. Коли в моєму кабінеті перебуває моя половинка чи проходять особисті перемовини — ви не маєте права вриватися й турбувати мене без мого виклику. На сьогодні я прощаю вам вашу витівку, враховуючи, що ви тільки-но прийшли і ще не знаєте всіх тонкощів. Але надалі таких проколів бути не повинно. Зрозуміли?

Гаряча хвиля сорому миттєво заливає мої щоки. Я здригаюся від його слів і лиш розгублено киваю, намагаючись, аби голос звучав якомога переконливіше й без тремтіння:

— Вибачте, Марку Олександровичу... Я... Я більше ніколи не зайду без вашого дозволу. Перепрошую за цю ситуацію. Мені прикро...

Він кілька секунд уважно спостерігає за моєю реакцією, ніби випробовуючи на міцність мою нервову систему. А потім трохи пом’якшує погляд і тихо зітхає.

— Гаразд, проїхали, — він зсуває манжети сорочки й підводиться з крісла, вирівнюючись у повний зріст. — А тепер, Злато, повернемося до справ. У мене термінова й дуже важлива виїзна зустріч, тому я мушу зараз же їхати. Сьогодні ви залишаєтеся в офісі. Ваше головне завдання на цю другу половину дня — переглянути весь поточний розклад справ на сьогодні. І те, що я не встиг зробити сьогодні, грамотно перенести в завтрашній графік.

Він переводить погляд на стіл з документами, конвертами та папками:

— Окрім цього, розберіть пошту, що надійшла на моє ім’я, розсортуйте документи за пріоритетністю й підготуйте папку з договорами. Я планую повернутися до кінця робочого дня, щоб перевірити вашу роботу й підписати готові документи.

Не зовсім розумію його вимоги, але киваю головою.

— Якщо щось буде незрозуміло, шукайте мого заступника Романа Петровича.

На душі стає трохи легше. Не знаю, хто цей Роман Петрович, але, може, він справді мені толком пояснить що до чого.

— Добре, Марку Олександровичу! Я постараюся з усім впоратися... — невпевнено випалюю я.

Хоча всередині мене замість паніки спалахує дика, нестримна рішучість. Я винесу всі мізки тому заступнику, але він мені все пояснить, бо мені дуже потрібна ця робота. Усі емоції, сором і переляк відступають на задній план. Мені довірили серйозну роботу, давши конкретний шанс довести свою профпридатність. Я не маю права підставити його чи дати бодай найменший привід пошкодувати про моє призначення.

— Сподіваюся на це, Злато Вікторівно. Працюйте, — коротко кидає шеф, бере свій піджак, мобільний телефон зі столу й швидким, розмашистим кроком залишає кабінет.

Я залишаюся в порожньому приміщенні, але більше не почуваюся безпорадною. Роблю глибокий, повільний вдих й гордо прямую до свого робочого місця в приймальні. На мене чекає купа завдань, складні графіки й виснажлива праця, але я готова до цього. Я зроблю все можливе й неможливе, аби до повернення свого боса кожен документ лежав на своєму місці, а розклад був ідеальним. Йду розбиратися з цим сама, але якщо не вийде — піду до Романа Петровича.