18. Крики білявки

ЗЛАТА

Німа тиша, що запанувала в кабінеті, буквально пече вогнем. Я так і завмираю біля дверей, із силою притискаючи до грудей роздруковані документи та прозору планшетку.

Моє хвилювання моментально посилюється, коли я переводжу погляд із Марка Олександровича на ефектну, практично ідеальну блондинку. Вона стоїть біля його столу в розкішному світлому костюмі. Від неї на кілометр віє такою зверхністю та крижаною люттю, що мене миттєво кидає в жар. Її очі — буквально квадратні від подиву — сканують мене з ніг до голови. А я під цим поглядом стою, мов прикута до місця, і не знаю, що маю робити далі.

Мені стає так ніяково, що я мимоволі опускаю очі додолу, намагаючись сховатися від цього відверто неприязного погляду. Серце калатає в шаленому, панічному ритмі.

— А це ще що таке?! — раптом розтинає тишу вереск блондинки. Голос високий, пронизливий, позбавлений будь-якої стриманості. — Хто ця дівка?! Що вона робить у твоєму кабінеті?!

Я аж здригаюся від її крику. Мене вмить обдає липким соромом і страхом.

— Єво, заспокойся! — різко, як гуркіт грому, лунає владний голос Марка Олександровича. Він хмуриться, а потім миттєво повертається до мене: — Злато Вікторівно, ідіть поки у приймальню. Зачекайте мене там, я покличу вас.

Не встигаю ніяк зреагувати, бо мене випереджає блондинка.

— Але, Марку?.. Як це — йди у приймальню?! Це що за неподобство?! — білявка буквально верещить, аж луна йде кабінетом. — Ти кого на роботу взяв?! Це що ще таке?! Невже ти думаєш, що я це терпітиму?!

Я не чекаю, поки цей вибух розгориться ще сильніше. Поспіхом прочиняю двері та вискакую у приймальню, надто швидко зачинивши двері за собою назад.

Знову вся тремчу. Мені страшно. Ноги стають абсолютно ватяними, не слухаються, і я ледь доплітаюся до свого робочого столу. Згоряючи від сорому та страшенної незручності, я кладу підготовлені документи на поліровану поверхню свого робочого столу й просто опускаюся на краєчок стільця, затуляючи обличчя долонями.

За зачиненими дверима кабінету боса досі відлунюють глухі, істеричні викрики. Це так принизливо... Мені здається, що я знову десь схибила та стала причиною величезного скандалу. Хоча насправді я просто виконувала наказ Марка Олександровича.

Раптом у приймальню з боку коридору впевненим кроком входить Інна Володимирівна. Вона зупиняється, переводячи здивований погляд із моєї тремтячої постаті на двері кабінету шефа, з яких чути лайку білявки та більш спокійний, але впевнений тон боса.

— А що тут сталося? — суворо, але з неприхованою цікавістю запитує вона, підходячи ближче.

Я глибоко, розгублено видихаю, намагаючись приборкати тремтіння в голосі, і несміло підводжу очі:

— Я... Я просто зайшла в кабінет, щоб віддати документи, як наказував Марк Олександрович. А там якась блондинка... І коли вона мене побачила, то одразу почала кричати й вимагати пояснень, хто я така...

Інна Володимирівна на секунду завмирає, а потім на її холодному, суворому обличчі з’являється легка, іронічна посмішка. Вона підморгує мені й тихо, із легкою посмішкою кидає:

— Розслабся, Златко. Це Єва — пасія боса. Вона вміє наводити тут шухеру. Напевно, знову щось із малою боса не поділила. От і прийшла розбір польотів робити.

Знову шумно видихаю і вирішую сказати правду:

— Але вона кричить через мене... — тихо, майже плачучи, випалюю я, стискаючи пальці. — Вона так дивилася на мене, ніби я якась...

— Ой! — Інна Володимирівна недбало фиркає й махає рукою. — Та не зважай ти на неї! Ми тут усі, на її думку, не підходимо для роботи в цьому офісі й порушуємо її уявлення про «високі аристократичні стандарти». Краще он послухай її дику витонченість. — Брюнетка знову фиркає і наказує: — Тож просто забий. Ти головне роботу свою роби без помилок, а до голови брати дурниць не потрібно.

Спокійні, трохи іронічні слова Інни трохи заспокоюють мене, хоча серце все одно б’ється в шаленому ритмі.

І саме в цю мить двері кабінету генерального директора з гучним тріском відчиняються навстіж!

Звідти, червона від люті та зі злючим поглядом, вилітає білявка. Вона важко дихає, її вишукана зачіска трохи зсунулася, а в очах палає справжнє полум’я. Побачивши в приймальні Інну Володимирівну та мене, вона зупиняється на секунду, роздуває ніздрі й із невимовною огидою та зверхністю фиркає прямо нам в обличчя:

— Понабирав дівок легкої поведінки на роботу і ходить задоволений! Я цього терпіти не буду! З мене досить!

Навіть не оглядаючись на кабінет боса, білявка, голосно цокаючи підборами, йде геть, із розмаху гримнувши дверми приймальні так, що аж пилюка посипалася.

У приймальній знову повисає мертва тиша. Ми з Інною Володимирівною переглядаємося.

А за секунду з кабінету спокійно, але з надзвичайно важким, похмурим виразом обличчя виходить сам Марк Олександрович. Він поправляв манжети сорочки, зупиняється на порозі й, змірявши нас коротким, діловим поглядом, суворо звертається:

— Інно Володимирівно, Злато Вікторівно, зайдіть до мене. Прийшов час оформити документи остаточно.

Я розгублено зиркаю на Інну, яка бере мене під руку і тягне до кабінету мого боса.