17. Нотації від Єви

МАРК

Єва повільно робить кілька кроків до мене. Кожен стукіт її високих підборів відлунюється в моїх скронях тупим, роздратованим болем. Вона розстібає ґудзик свого елегантного жакета, манірно кидає мереживні рукавички на край мого робочого столу й, окинувши мене зневажливим поглядом, прямує до вікна.

У її рухах стільки демонстративної показухи та холодного розрахунку, що мені хочеться просто заплющити очі й порахувати до десяти, аби не зірватися і не попросити її піти туди, де Макар телят випасав.

— Марку, це вже за межами будь-якого розуміння, — вимовляє вона, повертаючись до мене. Голос лунає ніби спокійно, але в кожній ноті виразно чутно натягнуту, мов струна, сталь. — Я терпіла довго. Я намагалася проявити делікатність, заплющувала очі на витівки твоєї доньки, але сьогоднішній сніданок перетнув усі можливі межі мого терпіння. Твоя донька — абсолютно невихована, зверхня й груба дівчинка.

Я повільно видихаю, складаю руки на грудях, пильно дивлячись на Єву. Усередині все закипає, але я силою волі придушую цей сплеск роздратування.

— Єво, давай без гучних епітетів, — прошу спокійно, вкладаючи в голос максимально стримані ноти. — Що конкретно трапилося?

— Що трапилося?! — вона зверхньо змикає тонкі губи й злегка сплескує руками. — Каріна грубіянила мені в очі! Коли я роблю їй елементарне, цілком доброзичливе зауваження щодо столового етикету, вона демонстративно відсуває тарілку, фиркає й видає мені таку порцію хамства, від якої нормальна людина просто ошаленіє! Твоя донька, Марку, не має жодної поваги ні до мене, ні до обслуговчого персоналу в домі, ні навіть до тебе! Каріна поводиться як розбещене підліткове дівчисько, яке вважає, що їй дозволено абсолютно все! А ти потакаєш їй та заплющуєш очі на її витівки.

Кожне слово моєї пасії вистрілює в мене, мов черга з автомата. Мені здається, що Всесвіт вирішив мене добити просто сьогодні. І за, що мені така кара?!

— Єво, зупинися, — підводжуся з крісла і зводжу брови разом. — Каріні чотирнадцять років. У неї зараз найскладніший, найвразливіший перехідний вік. Перебудова організму, гормони гуляють. І її вибухові реакції — це норма. Вона це переросте. Зрештою, не забувай: Каріна втратила матір, вона панічно боїться втратити ще й мене, от і реагує на будь-яку нову людину в нашому домі як на загрозу. Я прошу тебе: не треба її повчати! Твої намагання виховувати її та зауваження сприймаються нею як виклик і тиск!

На мої слова Єва лише невдоволено фиркає і кілька секунд зверхньо дивиться на мене.

— Я лише хочу, щоб у твоєму домі був порядок! — вибухає Єва, і її аристократична стриманість остаточно тріскається. В очах спалахує холодна лють. — Я пропоную твоїй доньці правильні орієнтири! А вона дивиться на мене так, ніби я її ворог!

Стискаю жовна, бо контролювати емоції стає все важче.

— Бо ти й поводишся з нею як ворог! — таки не стримуюся я, і мій голос набуває сталевого відтінку. — Ти доросла, досвідчена, розумна жінка. Ти мусиш бути мудрішою! Поступися десь, заплющ очі на підлітковий характер, знайди до неї підхід, а не вмикай свій командирський тон! Коли ти починаєш їй читати нотації за сніданком, ти сама провокуєш Каріну на цей вибух невдоволення!

Єва робить крок до столу, притискаючи долоню до грудей. На її щоках спалахують червоні плями образи.

— Я? Тобто, по-твоєму, я повинна поступатися?! — її голос підвищується на пів тону, стаючи майже істеричним. — Марку, ти взагалі чуєш, що ти кажеш?! Ти вимагаєш від мене, щоб я терпіла знущання від чотирнадцятирічного підлітка?! Якого ти не можеш поставити на місце... — вона нервово зволожує вуста і продовжує: — Я не збираюся приклонятися перед твоєю донькою і терпіти її демонстративну неповагу! Цього не буде ніколи! Якщо Каріна не навчиться поважати мене, якщо ти зараз же не поставиш її на місце — я просто піду. Я не збираюся жити в атмосфері вічної війни й бути мішенню для її підліткових комплексів! Чуєш мене?! Або ти поясниш їй правила поваги до мене, або я збираю речі!

Єва напружено дивиться на мене, чекаючи, що я зараз почну її заспокоювати, переконувати, благати й ставати на її бік чи, може, щось обіцяти. Але всередині мене від її ультиматуму все кипить. Я не ламатиму психіку доньки заради гордині цієї жінки.

Тому стою непорушно, дивлячись на її розлючене обличчя, і відчуваю лише глуху, льодяну втому. Цей вибір, який вона намагається мені нав’язати, цей банальний тиск ультиматумами, бісить мене... Невже Єва дійсно думає, що я проміняю власну дитину на її аристократичну присутність у моєму житті?

Роблю глибокий видих, збираючись сказати їй усе, що думаю про її ультиматуми, як раптом у двері кабінету лунає короткий, обережний, але виразний стукіт. Я кліпаю, коли двері прочиняються, і всередину повільно, трохи боязко входить Злата.

В руках дівчини — акуратно роздрукований стіс якихось документів і прозора планшетка з моїм розкладом. Вона виглядає просто бездоганно в цій новій, елегантній білій сукні: випрямлена спина, акуратно зачесане волосся, що ховає ґулю на лобі, і величезні, серйозні очі.

— Марку Олександровичу, вибачте... Я підготувала всі документи й розклад, як ви наказували, — тихо, невпевнено вимовляє вона, зупиняючись біля порогу.

У кабінеті миттєво повисає важка, німа тиша. Я завмираю біля свого столу. Єва повільно, розмашисто повертає голову до виходу.

Її очі від подиву стають буквально квадратними. Вона напружено сканує дівчину з ніг до голови — юну, неймовірно вродливу руду красуню в дорогому, брендовому вбранні.

Єва роздивляється Злату, потім переводить очі на мене, і в її погляді спалахує ціла гама дикого шоку, німого запитання та лютої, неконтрольованої ревності. Стискаю щелепи. Бо знаю: тепер розбір польотів гарантовано ще більший. І зараз дуже сумніваюся, що моя Єва стримуватиметься чи дотримуватиметься своєї аристократичності.