16. Застереження Романа

МАРК

Важкі двері кабінету зачиняються, відтинаючи відголоски цокання підборів Інни Володимирівни та невпевнених кроків моєї нової помічниці.

Я повільно видихаю й відкидаюся на високу шкіряну спинку крісла. На мить заплющую очі, наче це допоможе мені зняти залишки божевільної ранкової напруги. У скронях досі тупо пульсує напруга, а в голові спливає кожен епізод цього дня. Здається, з самого ранку світ вирішив перевірити мої нерви на міцність.

Але тиша в кабінеті триває всього кілька секунд.

Без стуку двері знову різко прочиняються, і на порозі з’являється Роман. Мій заступник прямує до мого столу з двома порцеляновими чашками, від яких в’ється ароматна пара свіжозвареного еспресо. Фейс, як завжди, задоволений. Одну чашку він демонстративно ставить прямо переді мною, а з іншою невимушено вмощується в те саме крісло, де ще хвилину тому тремтіла Злата.

— Бачу, у нас поповнення, — з неприхованою іронією починає Роман, роблячи маленький ковток запашного напою. У його темних очах грають бісики. — Як на мене, ця кралечка, звісно, вогонь. Натуральний такий, яскравий відтінок руденького волосся. Але якась вона занадто юна... Скільки їй взагалі?

Я беру чашку за вушко, роблю ковток міцної гіркої рідини й коротко, діловим тоном відрізаю:

— Двадцять два.

Очі мого заступника вмить стають квадратними, а в голосі звучить здивування:

— Двадцять два? — Роман хитає головою, з недовірою хмикаючи. — Наче й доросла за документами, але виглядає мов дитина. Ти впевнений, Марку? У нас тут завал за завалом... А ти береш таку юну дівчину на надто важку та відповідальну посаду. У неї ж, мабуть, досвіду взагалі немає.

Стискаю жовна. От яка Роману різниця?! Але сперечатися з ним не хочеться.

— Злата справді виглядає як дитина, — спокійно погоджуюся я, ставлячи чашку назад на підставку. — Та для мене головне — аби роботу свою виконувала добре. А навчити її — не проблема. Вона кмітлива й затята, це в очах видно. Інше мене не хвилює.

Мій заступник здіймає брову догори, і в його голосі звучить неоднозначність:

— Ага, ну-ну... — Роман подається вперед, спираючись ліктями об стіл, і на його обличчі розквітає єхидна посмішка. — Подивимося, що скаже твоя пасія, коли цю руду малу тут побачить. Ой, вона буде точно не в захваті, Марку. Єва ж тобі весь мозок виїсть за таку «особисту помічницю».

Всередині мене миттєво закипає роздратування. Скроні знову тисне тупим болем. Але я переконаний, що добре, що таки обрав Злату. Бо якби Єва побачила когось із тих краль, яким я сьогодні відмовив, то в мене б точно були проблеми.

— Романе, тему закрито! — суворо гримаю на заступника, спираючись долонями об стіл. — Уява в тебе розійшлася не на жарт. Але не вигадуй дурниць! Краще берися до роботи. Злата — моя підлегла, і крапка. Мені потрібен результат, а не твої неоднозначні, саркастичні натяки.

Роман, пригубивши каву, сміється:

— Марку, охолонь, я ж просто застерігаю. — Він миттю стає серйозним, змінює тон і моментально перемикається на робочий лад. — Це все добре, Марку. А тепер давай справді поговоримо про контракти: юристи вже перевірили правки, треба тільки твій підпис... Але все ж я б радив ще раз усе перевірити.

Ми встигаємо обговорити буквально пару важливих робочих моментів і звірити графік на вечір, як раптом масивні двері кабінету знову без стуку прочиняються навстіж.

До кабінету легким, виразно аристократичним кроком входить Єва.

Висока, струнка білявка в бездоганно підігнаному світлому костюмі. Від неї віє дорогим парфумом, вишуканістю й крижаною, добре відчутною зверхністю. На її обличчі панує холодна, натягнута усмішка, а в очах палає неприхований гнів.

— Доброго дня, — кидає вона своїм дзвінким, розміреним голосом, навіть не глянувши на Романа.

Заступник миттєво підхоплюється з крісла, підморгуючи мені, мовляв, «а я ж казав», і швидко забирає свою чашку:

— Доброго дня, — відповідає він Єві, а тоді звертається до мене: — Марку Олександровичу, документи на столі. Якщо щось потрібно, кличте.

Двері за Романом зачиняються, залишаючи нас із Євою удвох.

Розкішна білявка зупиняється посеред кабінету, повільно знімає мереживні рукавички й, роблячи граційний крок до мене, заявляє суворим, ображеним тоном:

— Марку, я хотіла поговорити. Я більше не можу мовчати. 

Я важко видихаю, стримую істинні емоції, відкладаючи ручку вбік. Усередині все стискається від передчуття чергового вибуху. Після ранкового дзвінка Каріни та її сліз я здогадуюся, про що зараз піде мова. День продовжує впевнено дарувати мені сюрпризи один за одним.