15. Я впораюся

ЗЛАТА

Марк надто відверто дивиться на мене. І я від погляду цих красивих, виразних очей ніяковію та гублюся. Навіть не можу зрозуміти, якого вони кольору — чорні чи таки темно-сині. Але ці очі надто захопили мене. Від них неможливо відірватися.

— І четверте, найважливіше правило, Злато Вікторівно, — раптом порушує тишу Марк, змушуючи мене кліпнути. Він хмикає, знову робить коротку паузу, і його погляд стає важким та надто вимогливим. — У нас в офісі сувора робоча етика та корпоративна дисципліна. Ніяких пліток у колективі, ніяких обговорень моїх рішень за спиною. Ніякого флірту з працівниками, колегами, партнерами чи клієнтами. На роботі ми займаємося виключно роботою. Будь-які особисті емоції, проблеми, сльози чи примхи залишаються за порогом цього офісу. Якщо ви прийшли сюди працювати — ви працюєте на результат. А якщо ні — я не затримуватиму вас.

Він замовкає на кілька секунд, даючи мені можливість перетравити цей важливий потік інформації, а потім ледь помітно звужує очі.

— І наостанок... — його голос стає надто тихим, але звучить загрозливо й беззаперечно. — Вчитися всьому ви повинні просто на льоту, Злато Вікторівно. Запам’ятайте це: права на прокол у вас немає. Жодного. Ви прийняті на цю посаду в обхід кандидаток із досвідом. Вважайте, що ви отримали від мене бонус, тож тепер ви зобов’язані виправдати мої надії й довести, що я не помилився у своєму виборі. Бо якщо ви схибите, підставите мене чи провалите важливе доручення — другого шансу не буде. Ви зрозуміли мене?

— Я... Так, я все зрозуміла, Марку Олександровичу, — впевненіше, хоча й із легким тремтінням у голосі, відповідаю я, дивлячись йому прямо в очі.

Усередині мене в цей момент відбувається справжній вибух. З одного боку, мені страшно. Паніка охоплює тіло, а в голові повний хаос. Здається, всі розумні слова повтікали. Мене просто нудить від усвідомлення того, яку важливу місію я повинна виконувати і яка відповідальність лягла на мої плечі.

Але з іншого боку, в мені спалахує якась дика, уперта впевненість! Я не розклеюся! Я не дам своєму босу приводу пожалкувати про це рішення! Я буду вчити все, що потрібно, навіть ночами, але виправдаю його довіру! Я доведу собі, Марку, батькові і всьому світу, що я чогось варта!

Мій бос кілька секунд уважно вдивляється в мій погляд, ніби шукаючи там підтвердження того, що я не підведу його. А потім відводить погляд і набирає телефоном когось:

— Інно Володимирівно, зайдіть до мене.

За секунду важкі двері кабінету відчиняються, і всередину входить та сама брюнетка в суворому чорному костюмі з планшетом у руках — жінка з холодним обличчям і професійною, бездоганною витримкою.

— Викликали, Марку Олександровичу? — діловим тоном запитує вона, зачиняючи за собою двері.

— Так, Інно Володимирівно, — Марк підводиться з крісла, вирівнюючись у повний зріст, і вказує на мене. — Познайомтеся, це Злата Вікторівна. Вона призначена на посаду моєї особистої помічниці та секретарки. Ваше завдання — провести її у відділ кадрів, оформити всі необхідні документи та впоратися з цим до обіду. А також повністю ознайомити дівчину з її прямими обов’язками, передати інструкції, показати її робоче місце та ознайомити з поточним розкладом справ на сьогодні.

Інна Володимирівна на секунду замирає. Її тоненькі, красиві брівки трохи повзуть угору, а в очах спалахує невиказане здивування, змішане з легким нерозумінням та осудом. Вона повільно переводить погляд із Марка на мене, оцінюючи мій вигляд та тремтячі руки. А потім, як справжній професіонал, мовчить. Не дозволяє собі жодного зайвого слова чи коментаря. Але в її очах чудово читається відверте нерозуміння.

— Зрозуміла, Марку Олександровичу. Я постараюся впоратися до обіду. Хоча не впевнена, що встигну все, — тихо відповідає вона. — Самі розумієте, ознайомлення з робочими обов’язками вашої помічниці займе кілька днів.

Марк хмуриться, кілька секунд мовчить, а тоді переводить погляд на мене.

— Злато Вікторівно, можете йти. Чекаю на вас після обіду з готовими документами й роздрукованим розкладом справ на другу половину дня, — кидає мені Марк і вже повертається до своїх документів, втупившись у них невидючим поглядом.

Повільно підводжуся, але від того, що перенервувала, тіло наче не моє. Ноги все ще тремтять, як і я сама.

— Ходіть зі мною, Злато Вікторівно, — кличе мене суворим тоном Інна Володимирівна й відчиняє переді мною двері.

Виходжу з кабінету генерального директора, відчуваючи, як моє життя щойно поділилося на «до» та «після». Ноги все ще здаються трохи ватяними, а серце калатає, мов скажене.

Інна Володимирівна впевнено крокує попереду мене, голосно цокаючи по мармуровій плитці. Її підбори відлунюють чіткий, швидкий ритм. Я плетуся за нею, міцно стискаючи сумочку, а в голові вирує цілий рій думок. Хвилювання, страх, невимовна вдячність Маркові... Я мала б радіти, але чомусь тисне гостре відчуття величезної відповідальності.

Попереду на мене чекає оформлення документів, стоси інструкцій, знайомство з колективом і виснажлива праця. Але я роблю глибокий вдих, вирівнюю спину й гордо підводжу голову. Я витримаю. Я обов’язково витримаю це випробування. Іншого виходу в мене просто немає. Доля дала мені шанс, і я не маю права його проґавити.