14. Вимоги

ЗЛАТА

Двері кабінету з тихим, майже нечутним звуком прочиняються.

Я ж ніяк не можу розслабитися. Тремчу всім тілом і миттєво підхоплююся з м’якого шкіряного дивана, наче піймана на гарячому. Серце знову підстрибує у грудях, а спазм від хвилювання стискає горло. Пальці гарячково й судомно стискають ремінець сумочки.

До кабінету повільною, впевненою ходою входить Марк Олександрович. Він зачиняє за собою важкі дерев’яні двері, ховаючи за ними залишки відлуння дівочих обурень. Він на секунду зупиняється, пильно глянувши на мене. Поправляє манжети сорочки, робить глибокий вдих і підходить ближче.

Його погляд більше не випромінює тієї спокійної, батьківської теплоти, яку я відчувала в салоні його позашляховика. Зараз переді мною стоїть владний, холодний, вимогливий керівник величезної бізнес-імперії. М’язи на його обличчі натягнуті, а в очах горить абсолютна ділова концентрація.

— Проходьте, Злато Вікторівно, — рівним, глибоким тоном промовляє він, вказуючи рукою на стілець навпроти свого масивного робочого столу. — Присідайте. Продовжимо нашу розмову.

Я несміло, майже не дихаючи, переставляю ватяні ноги й опускаюся на те саме місце, де ще десять хвилин тому подумки прощалася з цією посадою. Спина витягується, а нервова напруга лише посилюється. Пальці знову міцно зчіплюються на колінах. Мене трясе від внутрішньої напруги, у роті миттєво пересихає, а серце калатає так гучно, що мені здається, ніби цей стук чути на весь кабінет.

Марк Олександрович обходить стіл, повільно сідає у своє високе шкіряне крісло й складає великі долоні в замок перед собою. Його пильний, суворий погляд впивається в моє обличчя, ніби скануючи мої думки, страх і моє шалене хвилювання.

— По-перше, вітаю вас із прийняттям на посаду особистої помічниці та секретарки генерального директора, — спокійно починає він, і від цих слів у мене всередині все перевертається. Душа знову злітає до небес. — Ви отримали цей шанс. Але тепер забудьте про все, що трапилося на дорозі. Забудьте про каву, про сукню і про те, що я допоміг вам дістатися сюди. Свою провину за ранковий інцидент я загладив сповна. Відтепер між нами немає жодних приватних боргів чи фамільярності. Між нами виключно ділові стосунки. Від цієї хвилини ви — моя підлегла, а я — ваш безпосередній керівник. Це зрозуміло?

— З-зрозуміло... — затинаючись, ледь чутно видавлюю із себе я й швидко, розгублено киваю.

— Чудово, — Марк трохи нахиляється вперед, і його голос стає ще суворішим, набуваючи сталевих ноток. — А тепер поговоримо про вимоги та суворі правила, за якими живе мій офіс і вся ця компанія. На вашій посаді перше й найголовніше правило — це абсолютна, залізна відповідальність. Ви — моє дзеркало. Ви — моя права рука, моя пам’ять і мій щит від хаосу. Усі мої дзвінки, графіки зустрічей, документи, договори, приймання відвідувачів і поїздки проходитимуть крізь ваші руки.

Я сиджу непорушно, із завмиранням серця вбираючи кожне його слово. Легеням катастрофічно бракує кисню, а всередині росте холодний панічний страх. Боже, чи зможу я?! Чи впораюся з усім цим?! Це ж яка відповідальність! Ох! А я і відповідальність — це речі несумісні... Краще б я сюди сьогодні не потрапила.

— Друге правило — пунктуальність, — продовжує Марк, не зводячи з мене палаючого ділового погляду. — Ніяких запізнень. Взагалі. Якщо нарада призначена на дев’яту, ви маєте бути на робочому місці о восьмій тридцять. Те, що трапилося сьогодні вранці — це перший і останній випадок у вашій кар’єрі. Якщо ви запізнюєтеся хоча б на дві хвилини без поважної, підтвердженої причини — ми прощаємося без розмов.

Я ковтаю сухий клубок у горлі й знову киваю, міцніше стискаючи пальці.

— Третє, Злато, — робочий графік, — чітко наголошує він, спираючись ліктями об стіл. — Офіційно ваш день закінчується о шостій вечора. Фактично — тоді, коли закінчується мій робочий день. Будьте готові до понаднормових годин. Будьте готові до того, що доведеться затримуватися допізна, обробляти документи вночі чи виходити на зв’язок у вихідні. Окрім того, ви супроводжуватимете мене на всі важливі ділові зустрічі, виїзди, переговори та відрядження. Ви завжди повинні мати бездоганний вигляд, бути зібраною, мати світлий розум та завжди бути готовою вирішити будь-яке робоче питання за лічені секунди.

Від переліку цих обов’язків у мене буквально паморочиться в голові. Світ довкола злегка пливе. Понаднормові години, виїзди, відрядження, супровід... Це не просто робота, це повне занурення в його ритм життя, у холодний, вимогливий світ цього чоловіка, де немає місця для помилок і слабкостей. Щось я вже не хочу таку роботу. Але, пильно дивлячись на чоловіка, який зробив паузу, я розумію, що він іще не все сказав. І це лякає іще більше.