13. Емоції

ЗЛАТА 

В коридорі раптом повисає мертва тиша, хоча цей чоловік не сказав жодного слова. Я підіймаю налякані очі і бачу, як Марк робить крок уперед, відтісняючи дівчат, і звертається безпосередньо до мене. Його погляд на секунду пом’якшується, стаючи таким самим теплим, як у машині:

— Злато Вікторівно, пройдіть у мій кабінет та зачекайте мене там. Посидьте на дивані, я зараз повернуся й ми оформимо всі документи.

Я від несподіванки клякну. Я не можу вичавити із себе ні слова. Лише розгублено, наче загіпнотизована, киваю, розвертаюся й майже наосліп плетуся назад у кабінет генерального директора.

Розумію: мене врятовано. Але з панікою не можу нічого зробити. Ще не можу повірити, що мене прийнято, а також боюся, що з моїм везінням останнім часом я тут точно ненадовго затримаюся. Але я буду старатися. Я не можу проворонити таке місце.

Двері за моєю спиною зачиняються, залишаючи Марка сам на сам із розлюченими претендентками.

Я залишаюся в цілковитій тиші величезного кабінету.

Ноги остаточно стають ватяними, і я буквально падаю на м’який шкіряний диван біля стіни. Сумочка випадає з моїх тремтячих рук прямо на килим. Я затуляю обличчя тремтячими долонями, важко, судомно дихаючи.

Боже мій... Боже мій! Що це тільки-но було?!

Нарешті заціпеніння проходить, мене відпускають емоції. Всередині мене вирує такий шалений коктейль із емоцій, що мене починає легенько нудити. З одного боку, мене накриває дике, неконтрольоване, сліпуче щастя! У мене є робота! Грошовий зашморг, який стискав моє горло останні тижні, раптом послабшав. Мені буде за що жити, за що купувати їжу, за що сплачувати рахунки за дідусів будинок! Я не пропаду! Доля через цього дивовижного чоловіка дала мені шанс, про який я навіть мріяти не сміла!

Але з іншого боку... З іншого боку мене охоплює дикий, панічний страх.

Він узяв мене зовсім без досвіду. Марк, виявляється, не простий дядько з вулиці. Він володіє цим величезним холдингом, він відмовив кандидаткам із досвідом і дипломами, відкинув усі правила бізнесу. Він узяв на посаду особистої помічниці мене — недосвідчену, незграбну дівчину, у якої все валиться з рук. Чому?! Через жаль? Через провину за ранковий випадок на дорозі? Чи тому, що побачив у мені щось таке, чого я сама в собі не бачу? Хоча ні. Що в мені особливого?! Звичайна пересічна дівчина.

Серце стискається від болючого, гострого страху не виправдати його надій. Я ж нічого не вмію! Я плутатимуся в документах, я точно де-небудь перечеплюся і ще вилию каву на його важливі звіти. І я точно зроблю мільйон помилок! Я себе знаю.

Але я не маю на це права. Бо якщо я провалюся, якщо підставлю його перед компанією, це буде в тисячу разів гірше, ніж просто отримати відмову на співбесіді. Він зробив для мене стільки добра за один-єдиний ранок. Тому я не можу перетворити його довіру на ганьбу.

Я сиджу на дивані, витираючи залишки сліз із гарячих щік, міцно стискаю пальці й дивлюся на зачинені двері кабінету. Усередині все тремтить у чеканні. Я щаслива й перелякана до смерті одночасно.

За дверима чути галас, невдоволені голоси дівчат. І це не дивно, адже вони, мабуть, були переконані, що я вилечу звідси, як і всі попередні дівчата.

Набираю повні легені повітря, адже мені потрібно зібратися. Зараз я вже не на вулиці, і Марк тепер мій бос, а не добрий дядечко на вулиці. Свою провину він уже загладив, тож тепер я його підлегла. І від цього розуміння чомусь стає страшно.