12. Секретарку та помічницю, обрано

ЗЛАТА 

З гірким розчаруванням натискаю на прохолодну металеву дверну ручку та штовхаю масивні двері. Невпевнено ступаю з кабінету у просторий, прохолодний коридор, вже готова до глузувань цих розкішних краль.

Гаряча сльоза зрадницьки котиться по щоці, залишаючи пекучий слід. Я зціплюю зуби, з останніх сил намагаючись утримати решту сліз всередині, аби не показати цим хижачкам свою слабкість. Вони ж і так зараз стрибатимуть від щастя.

Дівчата на диванах миттєво підводять голови. П’ять пар очей знову впиваються в мене. Вони бачать мою похилену голову, опущений погляд, мій тремтячий силует — і на їхніх обличчях одразу ж розквітають зловтішні усмішки. Блондинка з каре навіть не намагається приховати зверхнього фиркання, переглядаючись із сусідкою. Вони все зрозуміли без слів. Що ж, перемога за ними. Я для них нікчема, яка прийшла плекати марні надії, незграбна невдаха, яка просто ні на що не здатна.

Роблю лише два непевних кроки по дзеркальному мармуру, прямуючи до ліфтів, як раптом за моєю спиною з тихим шелестом знову відчиняються двері кабінету генерального директора.

А вже за секунду у коридорі лунає глибокий, владний, оксамитовий голос Марка Олександровича, який луною відбивається від високих стін:

— Дівчата, перепрошую. Співбесіду завершено. Я вже обрав собі секретарку та особисту помічницю. Усім спасибі, всі вільні.

Повітря в коридорі вмить стає надто важким, ніби перед нищівним вибухом.

Я завмираю. Вростаю в мармурову підлогу, не в змозі зробити більше жодного кроку. Легені стискає спазм, а серце, яке щойно важко глушило біль у грудях, робить божевільний, хаотичний стрибок і зупиняється.

Що він тільки-но сказав?! Кого він обрав і хто пройшов ту співбесіду? Може, він обрав когось переді мною... Важко зітхаю.

Але все ж розгублено, повільно розвертаюся.

— Моєю секретаркою та особистою помічницею обрано Злату Вікторівну.

Я спантеличено кліпаю. Очі, у яких застигли пекучі сльози, розширюються від дикого шоку та недовіри. Мій мозок категорично відмовляється сприймати ці слова. Я стою, дивлячись на Марка, який впевнено й спокійно тримає руки в кишенях штанів, стоячи в дверному отворі.

Це він так жартує?! Вирішив розважитися зрання?

Ловлю на собі розлючені погляди дівчат і зніяковіло опускаю очі. У коридорі миттєво піднімається хвиля обурення. Блондинка з каре моментально підхоплюється з дивана, її обличчя перекривлюється від гніву. Дівчата в бежевому та чорному костюмах теж підстрибують, не вірячи власним вухам.

— Як це співбесіду завершено?! А як же ми? — голосно вигукує блондинка, роблячи крок до Марка. — Марку Олександровичу, але ж ви навіть не вислухали мене! У мене п’ять років досвіду в міжнародній компанії, два червоних дипломи! Ви ж навіть не провели зі мною співбесіду! І як ця руда взагалі могла пройти співбесіду? Їй хоч вісімнадцять є?!

Марк плавно переводить свій суворий, непохитний погляд на білявку. Жоден м’яз на його обличчі не здригається. А потім він повільно піднімає руку й вказує пальцем прямо на мене.

— Співбесіду пройшла Злата Вікторівна. Всі питання закрито, — спокійно, чітко й беззаперечно карбує він на увесь поверх. — І так, їй є вісімнадцять.

У мене в голові вибухає тисяча петард. Земля буквально тікає з-під ніг. Я хапаю ротом повітря, мов риба, викинута на сушу. Шок накриває такою потужною хвилею, що в скронях починає гупати молот. Я?! Злата Вікторівна?! Дівчина без досвіду, з нулем практичних навичок, яка щойно вийшла з його кабінету з опущеною головою і сформульованим вироком у душі?! Так зрештою він сам сказав... Чи що? Може, я щось не так зрозуміла?

— Вона?! — блондинка зневажливо, з огидою міряє мене поглядом із ніг до голови, роздуваючи ніздрі. — Ви жартуєте?! Та вона ж запізнилася на пів години! Вона навіть не знає, з чого починати роботу! Це ж якась помилка! Подивіться на неї, вона ж...

— Я не жартую, — перебиває її Марк. Його голос стає крижаним, у ньому з’являються сталеві нотки керівника, чиї накази не обговорюються. — Моє рішення остаточне й оскарженню не підлягає. Дякую всім за прибуття. Наш фінансовий відділ компенсує вам ваш витрачений час.

Дівчата починають підходити ближче до Марка, намагаючись заперечувати, піднімати галас. Вони гуртом зневажливо зиркають на мене так, ніби я вкрала у них щось дорогоцінне. Розморожені красуні не приховують своєї неприязні, і в їхніх очах палає відверта, люта ненависть.

Почуваюся не найкраще. Ще в легкому шоку, адже Марк дав ясно зрозуміти, що я йому не підходжу, але в останню мить, очевидно, передумав.

Ох! Тепер не знаю — радіти чи плакати. Боюся, що можу не впоратися. Але зараз найбільше боюся розправи цих розлючених красунь.