11. Немає досвіду

ЗЛАТА 

Кожна секунда мовчання в цьому кабінеті тисне на мене. Я бачу, як темні очі Марка бігають по небагатьох рядках мого резюме. Мені стає соромно до болю. Там же майже порожньо! І єдине, чого мені зараз хочеться — це опинитися якнайдалі звідси і більше ніколи не перетинатися з цим чоловіком навіть випадково.

Марк повільно вивчає єдиний аркуш, і його обличчя стає діловим, суворим та надто серйозним. Тієї теплоти й батьківського захисту, які були в машині, більше немає. За столом навпроти сидить вимогливий, холодний керівник величезного холдингу. Ну все зрозуміло. Тут серйозні дядьки, і вони серйозні справи ведуть. А що я?!! Бідося, до якої нікому нема ніякого діла.

— Жодного досвіду роботи, Злато... — чітко озвучує він кожне слово, і це звучить наче вирок. Отже, тут усе ясно. — Ти тільки-но закінчила інститут. Юридичний факультет, дипломована фахівчиня... Але практики немає взагалі. Це повний нуль.

Марк повільно закриває папку, відкладає її вбік, складає пальці в замок і пильно, наче проходить наскрізь очима, дивиться на мене. Його погляд, здається, важить тонну. Від нього мені ще більше соромно.

— І що ми будемо з вами робити, Злато Вікторівно? — суворо, без краплі жалю запитує він. — Щойно звідси пішла дівчина з трьома роками практичного досвіду у великій компанії та практично ідеальними даними. Вона готова ставати до роботи хоч сьогодні. У тебе ж немає жодного досвіду, абсолютно ніякого багажу за плечима. Відповідно, я просто не можу взяти тебе на таку відповідальну посаду. Це бізнес, тут потрібні результати, а не навчання з нуля. На навчання та твої проколи у мене просто немає часу.

Ці слова лунають як важкий, глухий удар. Дихання стає частішим, навіть при тім, що я все знала наперед. Я все ж плекала надію.

Всередині все обривається й летить у темну, холодну прірву. Серце боляче щемить, а розчарування колючими голками впивається в кожну клітину тіла. Мені здається, що з мене викачали все повітря. Хочеться заплющити очі й зникнути. Я завалила співбесіду, і від цього так соромно. Та так прикро, що все було даремно — і ця біганина, і кава, і новий одяг, і крихти надії, які я ще так плекала в таксі.

Опускаю очі додолу, дивитися на його суворе, непохитне обличчя більше немає сил. Гарячі, пекучі сльози знову підступають до горла, але я зціплюю зуби. Ні. Я не буду плакати тут. Не перед ним. Досить із нього моїх сліз.

Я повільно, важко підводжуся зі стільця. Ноги здаються чужими, але я тримаюся з останніх сил.

— Вибачте... — тихо, здавлено кидаю я, не піднімаючи голови. — Але я мала спробувати. Мені... Мені дуже потрібна була ця робота.

Я чекаю хоч якоїсь відповіді, але Марк мовчить. Кабінет занурюється в гнітючу тишу, яку порушує лише тихе тикання настінного годинника.

Зрозумівши, що чекати більше нічого, я повільно розвертаюся і, тамуючи сльози, які вже застилають очі пеленою, плетуся до виходу.

Кожен крок до дверей здається нескінченним. Я вже виразно уявляю, як зараз зловтішно вишкіряться дівчата за дверима, коли побачать моє розбите обличчя. Вони зрозуміють усе без слів. Будуть фиркати, шепотітися й радіти, що позбулися ще однієї конкурентки.

Але їхній глузливий сміх — це найменше, що хвилює мене зараз.

Мене охоплює справжня паніка перед майбутнім. Як тепер жити? Куди йти? До кого звертатися? Батько виставив за двері й відмовився давати бодай копійку, будинок дідуся потрібно утримувати ще три довгі роки, а в моєму гаманці порожнеча. Мені потрібні кошти, щоб купити продукти, за щось купувати елементарні речі, за щось просто виживати в цьому величезному, чужому й байдужому місті.

Дійшовши до дверей, я простягаю тремтячу руку до холодної ручки, відчуваючи, як перша гаряча сльоза все ж зрадницьки котиться по щоці.